На Одещині суд визнав винною жінку, яка публікувала в чаті месенджера Viber інформацію про місця та час виконання завдань військовими територіальних центрів комплектування…
— Так само як ми нині зовсім випадково знаходимо древні артефакти, колись, через сотні, а то й тисячі років, віднайдуть і наші… Є ймовірність, що в документах із часом залишиться лише російська брехня, їхня розповідь, що тут не було озброєння, не було їхньої армії… Та знайдені археологами медалі, уламки забороненого озброєння, яке прилітає на наші позиції, побутові речі, скажімо, та ж ложка, на якій вишкрябано позивний, «бригада N», не дозволять уникнути справедливості. Археологи — це ж першокласні детективи, — розмірковує Євген з позивним «Джоні», нині — заступник командира штурмової роти, який свого часу працював в Археологічній службі при Академії Наук України.
Війна для «Джоні» розпочалася рівно сім років тому, в останні дні листопада 2013-го. Тоді чоловік усе покинув і поїхав на Майдан. Пробув на Хрещатику, як то кажуть, «від дзвінка до дзвінка»…
— Застав усе — і розгін студентів, і розстріли… На жаль, революція «вдарила» по здоров’ю. Я настільки сильно обморозив ноги за тижні перебування на Майдані, що не міг ходити. Довелося пройти тривале лікування, був у Кракові… Тим часом хлопці з моєї сотні вже почали йти в добробати, більшість потрапили в «Айдар». Я пришвидшував своє відновлення, як міг. Щойно знову почав ходити — відразу кинувся телефонувати товаришам з Майдану. Вони й кажуть: «Бери найнеобхідніше й приїжджай».
Коли чоловік прибув до штурмової роти «Айдару», чесно сказав, що військового досвіду не має, в армії не служив, за плечима лиш військова кафедра Львівського університету, та й та швидше «для відмітки».
— Мене й запитали: «Що корисного вмієш робити», — продовжує «Джоні». — Я кажу: «Копати!» Що там що, а копати в житті доводилося чимало. Однак усе виявилося не так просто. Копати мене ніхто допустити не міг. Питають: «А їсти готувати зможеш?» «Чому ні? Картоплю зварю, борщ теж…» Так я і став «старшим по кухні», і для мене розпочався свого роду «випробувальний термін». Паралельно мене почали вчити військової справи, почали з елементарного — збирання й розбирання автомата. Пізніше дізналися, що я непогано тямлю в діловодстві, і я почав займатися ще й паперами. Лише через кілька місяців мені запропонували призватись. І от з літа 2015-го я почав служити офіційно.
Від «старшого по кухні» Євген «виріс» спочатку до кулеметника, потім до командира відділення, далі став заступником командира роти. Його бойовий шлях вражає. Вдома з 2015-го по 2018-й практично не був.
— Передова – полігони – передова – полігони… — згадує «Джоні». — Чомусь особливо запам’яталися ворожі берці… Зав’язався бій на залізничному перехресті, з нашого боку було кілька поранених, з їхнього — двоє загиблих. Коли ми підійшли до загиблого, в око впали старі радянські берці, підбиті цвяшками… У нас таких навіть у 2014-му ні в кого не було… Потім ми знайшли російський військовий квиток і жалість зникла… Багато було за ці роки.
У 2018-му «Джоні» був звільнений через серйозні проблеми зі здоров’ям. Чому він знову на передовій? Швиденько підлікувавшись удома, почав рватися назад. Обійшов чотири військкомати — аж поки знову не взяли до війська.
— Колеги-археологи чекають повернення на роботу, та поки йде війна, історія трохи почекає. Нині ми творимо історію, яку вивчатимуть наступні покоління. І те, хто її напише, залежить від нас. До того ж мені й тут вдається знаходити цікаві артефакти. Навіть у фронтовому полі, просто під ногами, між двома ВОПами «вмудрився» знайти знаряддя часів палеоліту. А мій фронтовий товариш, теж археолог, натрапив на неймовірну археологічну пам’ятку в бліндажі, в який забіг під час обстрілу. Пізніше він навіть ініціював розкопки в тому місці. Та важливіше знахідок стало спілкування з неймовірними людьми, які безпосередньо брали участь у війні в Афганістані, громадянській війні у Таджикистані, конфлікті в Анголі, Нагірному Карабаху… Хто б міг подумати, що стільки непересічних знайомих знайду саме тут, на фронті.
