Про це під час інтерв’ю АрміяInform розповів радник — уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадим Свириденко. — Після повернення бійців…
Вісімдесят відсотків опіків тіла, множинні осколкові поранення, повітряна евакуація з Тбілісі у рідний Харків, а далі – численні лікарні, операції, невтішні прогнози медиків, група інвалідності…
Після надскладного поранення в Грузії в 2008-му 23-річний Дмитро оговтувався довго. Як могла – підтримувала дружина-грузинка Наріне. Якщо рани на тілі за кілька місяців зарубцювались, то в душі спокою не було довгі роки. Здавалось, із армією зав’язав назавжди. Аж поки не 2014-й… Дружина, хоч і має кавказьке коріння, зробила кілька спроб відмовити чоловіка. Та Дмитро був налаштований твердо: «Коли прийдуть до нас додому, я з палкою проти автоматів нічого не зроблю! Треба йти захищати нашу землю!»
А далі — служба в секретній групі від Головного управління розвідки, Слов’янськ, Савур-Могила… Дмитро не раз дивом уникав полону, вижив після падіння вертольота, дістав ще не одне поранення…
Нині він вже не просто солдат, а старший лейтенант, начальник штабу розвідбату, має стільки нагород, що й не перерахуєш. А кохана Наріне, втомившись чекати чоловіка з постійних довготривалих відряджень, теж призвалась до війська і тепер служить поряд із чоловіком! Змінила велике місто на невеличке село.
– Зате разом, після тих років розлуки, цінуєш кожну хвилину із ним, – зітхає Наріне. – Син і донька підростають, дітям потрібні батькова любов та настанови, наживо, як то кажуть, а не телефоном.
Дмитро розповів, що батальйон сформований в основному з добровольців – відважних, поміркованих та войовничих людей… Випадкових людей тут немає.
– З багатьма, ще солдатом, пліч-о-пліч воював із 2014-го, – зітхає Дмитро Сергійович. – Саме те, що у нас «усі свої» по духу та крові й дозволяє зберегти дух батальйону.
Чоловік зізнається, що якби йому хтось сказав, що він колись сидітиме за папірцями у комфортному кабінеті, голосно б засміявся у відповідь. Мовляв, це точно не про нього. Погодився на нетипову для себе посаду після загибелі друга. Каже, за роки війни втратив чимало знайомих та побратимів, здається, став зовсім неемоційним, та загибель товариша на позивний «Красунчик» переніс дуже важко, тоді всередині щось переломилось…
— Зовсім «кіношна» історія: «Красунчик» планував одруження, хотів уже прощатися з військом, завести сім’ю, дітей… Міна! Смерть! Біда!.. Телефонує наречена… Неймовірно тяжко знайти потрібні слова… Він теж воював із 2014-го, прийшов простим солдатом. Здоровий, двометровий хлопець. Того дня ми були у засідці, ворог вийшов просто на нас, зав’язався бій. Противник зазнав втрат та почав відступати. А потім – прилетіла міна. Вдарилась у дроти і розірвалась прямо над нами. Макара сильно посікло осколками, вирвало частину черепної кістки. Підбіг до нього, намацав пульс. Бинтуємо, виносимо. Доставили живим до госпіталю. У шоковому стані він навіть намагався щось сказати про відмову від госпіталізації… Коли розрізали одяг, стало зрозуміло, що шансів немає… Я і сам був настільки шокованим, що не одразу помітив осколок у своєму плечі.
Свій позивний «Фокс» бойовий офіцер отримав зовсім не випадково. Одного разу саме лисиця врятувала життя цілій групі українських воїнів.
— Наша група проводила розвідку, аж раптом вибігла лисиця. Йде просто перед нами, ні вліво, ні вправо, як поводир… Метрів за сто, чкурнула в посадку, а звідти одразу — кулеметна черга. Лисицю, звісно, шкода, але ми всі залишились живими. А я на правах старшого групи отримав позивний «Фокс».
За плечима розвідника чимало бойових фронтових історій… Та всі вони — «не для преси». Його робота завжди була попереду інших підрозділів, від неї залежали життя інших побратимів. Чого варті лише раптові виходи на противника, коли доводилось хитро ляскати бойовиків по плечу і казати «Пацани, та ми ж свої…»
— Добре, що я з Харкова, львів’янам значно важче вести такі «переговори», — жартує офіцер. — Та й звички росіян я вже трохи знав із часів Грузії. До 2016-го чоловік взагалі не виходив із району бойових дій, був «вічним дозорним»… Я смерті не боявся, найбільшим страхом завжди було потрапити в полон. Знав, що там пригадають усе…
