Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
− Візьміть мене медиком! Я не маю освіти, серйозного досвіду та я дуже хочу допомагати.., − заявила Аніта, приїхавши на базу щойно сформованого добровольчого батальйону. Після Майдану вона просто місця собі не знаходила.
На зухвалу вісімнадцятирічну дівчину в красивій сукні, капелюсі з широкими полями добровольці подивились, м’яко кажучи, скептично:
− Та ти хоч знаєш, куди прийшла?
− Знаю! А ще знаю, що справлюсь! Буду такою ж бойовою одиницею, як ви усі.
− Ти диви яка! Пройдеш випробування − їдеш із нами! Ні − вибачай, гратись ні з ким не будемо…
Випробування, що його влаштували добровольці молодій дівчині, виявилось непростим − протягнути на собі 80-кілограмовий мішок із піском від точки А до точки Б. Для 40-кілограмової Аніти – серйозна ноша… Тягнула із усіх сил, як не змогла йти, – тягнула лежачи… Але таки справилась…
Це вже пізніше дівчина, коли волочила на фронті скривавленого пораненого з амуніцією, зброєю, його речами, зрозуміла, що влаштоване випробування було не знущанням чи бажанням поглузувати, а необхідністю…
Відтоді − багато змінилось… Недосвідчена Аніта за понад шести років служби на фронті перетворилась на легендарного бойового медика − «Мавку», добровольчий батальйон вона з часом змінила на розвідувальний батальйон Збройних Сил України, а такого досвіду бойової травми, як нині має, очевидно, не описано в жодній книзі з тактичної медицини.
− Якби я не запевняла, що до усього готова, реальність виявилась жорстокішою. Усвідомлення, що таке війна і що буде нелегко, прийшло під час першого ж бойового виїзду, − пригадує дівчина. − Двоє чоловіків − один – вже дорослий дядько, другий – зовсім юний. У обох − травми несумісні з життям, зовсім поряд розірвалась міна. Того дня до одного з цих воїнів приїхала родина. Мій світ тоді перевернувся… Хто ж знав, що це лише початок.
Географія бойових доріг «Мавки» − вражає. Це Широкине, Піски, Дебальцеве, околиці Іловайська, Попасна…
− Скрізь було по-своєму непросто, різна специфіка регіонів, різні спогади, різні травми… Нині, мабуть, жодне поранення мені не буде в дивину, − зізнається Аніта. − Стикалась і з пробитим черепом воїна, мозок був повністю відкритим, фактично тримала його руками. Ми перші етапи зробили правильно, чоловік вижив, та, на жаль, прожив недовго… Були випадки з пневматораксом, підключенням катетерів у шию, сонну артерію… Вчитись доводилось на ходу. На той час не було такої можливості, як нині, поїхати на курси. Так, приїжджали добровольці, показували прийоми тактичної медицини, та не можу сказати, що цього було достатньо.
Дівчина ділиться, що у неї зі смертю свого роду батл, поки що перемагає Аніта, якщо не враховувати поранення.
− Поряд розірвалась міна… Уламкове поранення, контузія, посічене обличчя… Саме після поранення я вперше приїхала додому. Історія – досить типова, батьки нічого не знали, − каже «Мавка». − Їх вдома не було, приїжджають, а я під під’їздом у формі сиджу. Одразу все зрозуміли, батько заплакав першим. Підлікувавшись − поїхала далі служити. Насправді, я давно втратила лік випадкам, після яких поряд із вами не сиділа б. Навіть під час крайньої ротації було кілька ситуацій. Але нічого, відводить, працюю… Хлопці не раз казали: «Треба, аби ти щоразу їздила з нами як талісман, тоді точно нічого не трапиться».
Аніта запевняє, що, уклавши контракт із ЗСУкраїни, служити стало спокійніше та безпечніше. Адже тепер − усе офіційно і на законних правах. Тож нині вона не просто медик, а медик-розвідник. А от про особисте дівчина розповідає неохоче. Каже – є страшним противником стосунків на службі, адже не має права відволікатись…
− У мене є донечка, і те, що я її так рідко бачу, − найболючіший момент… Її батько, мій колишній чоловік − військовослужбовець, ми служили у різних підрозділах, він віддав своє життя заради майбутнього донечки. А я тепер продовжую цю справу й не маю права відступитись.
