Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
Командир механізованої роти – одна з найважчих та найвідповідальніших посад у війську. Окрім складності завдань, які покладені на бойовий підрозділ, що несе основний тягар війни, його командир теж не обділений «увагою» як з боку підлеглих, так і вищих штабів. Позивні командирів ротних опорних пунктів, які виконують завдання на найнебезпечніших ділянках фронту, неодноразово лунають на нарадах і брифінгах в органах військового управління й навіть вищого військово-політичного керівництва. Іноді і сотня людей у промерзлому степу задає командиру прості питання, на які йому важко знайти відповіді.
Розгалужена мережа спостережних постів, взводних і ротних опорних пунктів – один із ключових елементів системи оборони, створеної на лінії розмежування між позиціями підрозділів Об’єднаних сил та укріпленнями окупанта, де пролягла тонка лінія фронту або «нуль».
Якщо скористатися онлайнсервісом перегляду супутникових знімків, то окремі ділянки цієї лінії неважко знайти за простою ознакою – концентрацією вирв від снарядів і мін на давно неораних полях. Де їх щільність є найбільшою – там і є так звані РОПи та ВОПи, з’єднані між собою сотнями кілометрів траншей, що протягнулися від узбережжя Азовського моря до Луганська. Тисячі бліндажів, капонірів, вогневих точок, перекритих щілин, окопів, основних та запасних бойових позицій – результат титанічної роботи наших військових, які вгризаються у землю і скелі.
Противник і без онлайнсервісів та даних технічної розвідки переважно знає, де розташовані українські захисники – подекуди сторони можуть розділяти лише десятки метрів. Проте вдіяти з цим ворог нічого не може вже сьомий рік – йому протистоїть український ротний зі своєю командою.
Матеріальна відповідальність – як «бонус»
Згідно зі штатом, механізована рота окремої механізованої бригади це формально сотня людей та десяток бойових машин, але за потреби підрозділ можна суттєво підсилити танками, мінометами й іншими дієвими засобами вогневого ураження ворога та фахівцями. Командир роти майже цілодобово перебуває у зоні відповідальності підрозділу, забезпечує виконання поставлених завдань та негайно реагує на зміни оперативної обстановки.
Бойова робота, забезпеченість роти боєкомплектом, їжею, водою, спорядженням, пальним, підтримання техніки у боєготовому стані, фортифікація, взаємодія з сусідніми підрозділами, розвідкою та вищими штабами, графік ротацій і вирішення соціально-побутових потреб воїнів, їхній вишкіл, збереження життя та здоров’я, заповнення бойових, звітних та документів, що плануються, – неповний перелік щоденного клопоту ротного. Як «бонусом» до цього додається особиста матеріальна відповідальність за майно всієї роти, адже посада ротного – матеріально-відповідальна, на відміну від посади командира взводу чи батальйону.
З династії військових
Одним із таких, хто на «нулі» стоїть на сторожі комфортного і безпечного життя українців – командир механізованої роти окремої механізованої бригади «Холодний Яр» лейтенант Олександр Шафранський. Йому 22 роки.
Хлопець командує ротою вже пів року і не вважає цю посаду занадто складною. Каже, що це та робота, до якої його готували в академії Сухопутних військ.
Олександр Шафранський народився у Хмельницькому, вітчим був військовим, дід теж служив в авіачастині. Тож з дитинства разом із батьками мандрував гарнізонами.
– З дідом часто бував на військових аеродромах, на літаку літав, вертольотах. Він був прапорщиком і його суворі «прапорські» історії про тодішню службу мотивували. Як виповнилося 16 років, почалася війна. Хотів вступити до військового ліцею, та передумав і згодом вступив у Національну академію сухопутних військ на фах «управління механізованими підрозділами». На четвертому курсі приїхав у механізовану бригаду «Холодний Яр» на стажування. Сподобався колектив і сама служба, тому розподілився сюди на посаду командира механізованого взводу.
На сон – 4-5 годин
Моїм першим командиром був Народний Герой України Володимир Шибка на позивний «Умка», пізніше він став начальником штабу, а роту прийняв інший офіцер. У той час ми стояли на досить небезпечній ділянці фронту. В один із днів наш ротний підірвався на міні і втратив ногу. Тоді ж у бою на іншій ділянці фронту під Маріуполем загинув мій одногрупник лейтенант Олександр Маланчук. А третьою звісткою стало те, що я маю приймати командування ротою. Таким був той день. До цього взводом я командував дев’ять місяців, – розповідає офіцер.
З Олександром Шафранським розмовляємо на військовому стрільбищі – його рота пристрілює автомати. Як керівник стрільби він контролює безпеку й допомагає стрільцям вносити поправки у налаштування прицільних пристроїв. Його день розпочався о 5:30 з кави в орендованій квартирі у райцентрі за 15 кілометрів від військового містечка. О сьомій рота отримала зброю і рушила на полігон. Попереду ще обслуговування зброї, заняття з фізпідготовки підрозділу, службова нарада, підготовка документації на наступний день, дорога додому й вечеря з дівчиною. На фронті, звідки нещодавно повернувся Олександр, його розпорядок був більш насиченим.
– Перші три місяці на новій посаді важко, потім звик. У середньому лягав десь о другій ночі, прокидався о шостій-сьомій ранку, але сон – не проблема. Більше виснажувало те, що в секторі дуже великий обсяг інформації, багато різнопланових завдань, необхідно щось удосконалити, за кимось подивитися, виконати термінові задачі. Це щоденний калейдоскоп подій. Звісно, побутом особового складу, його забезпеченням більше опікуються старшина і головний сержант роти. Вони мої найбільші помічники. Також командири взводів справляються, але і їм теж іноді доводиться допомагати. Усі люди різні, хтось має більший досвід, хтось менший, – зазначає Олександр Шафранський.
Командувати доводиться й набагато старшими людьми
За його словами, коли тільки прийшов з академії до війська, певний час звикав до того, що командувати доводиться набагато старшими людьми.
– Коли відправився на фронт, не було якогось особливого відчуття, першого враження. Коли нас готували, ми розуміли, що в нас будуть підпорядковані люди, відповідальність. І знадобився час, щоб перелаштувати мозок. Так, ми їздили курсантами на стажування, працювали зі строковиками. Але це дещо різні люди. Найстаршому з строковиків хай 25 років, а тут наймолодшому стільки. Не скажу, що було складно, але незвично, – згадує офіцер.
Найближчі чотири роки Олександр Шафранський проведе у війську. Каже, що служба подобається, однак ще не вирішив, чи пов’яже життя з армією. Замислюється над власним бізнесом, бо прагне контролювати всі нюанси і деталі у будь-якій справі, за яку береться.
– Нічого не скажу поганого про армію, але що буде за п’ять років, ніхто не знає. Можливо, щось зміниться у житті, в моїй голові, але поки бачу себе військовим, а далі – як дорога поверне, – усміхається 22-річний ротний.
На створення цього матеріалу автора надихнули спогади про його першого командира – майора В’ячеслава Плахуту, який командував стрілецькою ротою 20-го батальйону тероборони. Командиром взводу в цю роту «піджак» молодший лейтенант запасу Євгеній Романов прийшов у квітні 2014-го. Тому частина порушеної проблематики описана з власного досвіду і з величезною повагою до цієї складної та відповідальної посади.
