Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
— Я на дачу! Виноград підрізати! — впевнено заявляла Олена Кушнирь, проїжджаючи повз ворожий блокпост, та всередині жінки кожного разу все переверталось… У руках була сумка з важливими фінансовими документами, тож хвилюватись було чого…
Військовий аеродром, що у Краматорську, в березні 2014-го був оточений з усіх боків, та кожних 2-3 дні Олені необхідно було бути там… Не лише вирішувати фінансові справи частини, а й привезти колегам-чоловікам шкарпетки, хліб, цигарки, зубні щітки…
На той час Олена Кушнирь – ще цивільний працівник, хоч і з солідним досвідом роботи в Збройних Силах України, виконувала обов’язки начальника фінансової служби авіаційної комендатури.
— Коли у березні поблизу аеродрому почали збиратись незрозумілі люди, командир одразу сказав: «Нікого не тримаю. Хто бажає – пишіть рапорти…» Ми не розуміли, що буде далі, знали лише, що зробимо все можливе, аби вистояти… Хлопці почали вручну копати бліндажі й вже зовсім скоро ми почули першу команду: «Підвал!» Усі важливі документи, архіви, відомості перекочували до мене додому, зберігати їх в частині було вкрай небезпечно. Колеги проявили себе справжніми патріотами, я розуміла, що залишити їх без фінансової підтримки – злочин. Міську раду захопили, а казначейство — в сусідній будівлі. Та навіть за таких обставин робили все можливе, аби грошове забезпечення нараховувалось вчасно.
Жінка пригадує, як одного разу довелось пробиратись із документами через поле під прикриттям снайперів.
— Ми йшли через те поле з дівчинкою-колегою й мовчали, навіть дихати боялись, розуміли, що дороги назад немає, — ділиться Олена. — А ще пам’ятаю, як на аеродромі косили сіно, а потім я їхала в машині, разом із цим сіном, відірвала у сумці підкладу й заховала туди всі папери… Та найстрашніше було, коли побачила під під’їздом шестеро бойовиків у балаклавах із гранатометами… Вони підійшли до сусідів на лавці й запитували, чи проживають у будинку люди, що мають відношення до військового аеродрому… Сусідки відповіли: «Та яке… Ми б точно знали… Немає тут таких…» А у мене вдома – вся фінансова документація, особові справи, трудові книжки… А ще син і маленька 2-річна донечка. Тоді я зрозуміла, що дітей треба терміново вивозити. Коли вдалось відправити їх до бабусі, одразу стало спокійніше на душі.
Авіаційна комендатура пережила не один артобстріл, не раз із колегами виходили з імпровізованого бліндажа з думкою «фух… пронесло»…
— А ще дуже непросто було бачити розруху навколо, особливо мені, як корінній мешканці Краматорська. До того ж з вікна моєї квартири було добре видно Слов’янськ, Карачун… Звісно ж вікна щільно позаклеювали скотчем, а ще постійно переносила з місця на місце новесенький телевізор, то у коридор його занесу, то за одну стіну, та за іншу. Шкода його було, щойно ж придбала! Та, якщо у 2014-му ми вже якось звикли до вибухів, а потім заспокоїлись, то обстріл взимку 2015-го став справжньою несподіванкою…
Та, як би важко не було вистояти, жінка зізнається, що військовий аеродром у Краматорську у 2014-му ожив і це додавало неабияких сил… Звісно, задач стало в рази більше, адже величезна кількість військових приїжджали сюди у відрядження, а це – забезпечення харчуванням, паливом… Штат комендатури при цьому залишився тим самим….
… З того часу – багато змінилося. З цивільного працівника жінка спочатку стала рядовим солдатом, потім сержантом, а зрештою – офіцером, переїхала служити до Вінниці, має чимало нагород. Та одна медаль є особливо дорогою, хоч і волонтерською.
— Я й досі гордо ношу її на кітелі на свята – це волонтерська медаль «За оборону аеродрому Краматорськ». Тоді її вручили лише двом цивільним працівникам — дружині офіцера, яка щодня варила їсти на увесь колектив, і мені…
А тим часом військова династія продовжується. Син Олени готує документи для контрактної служби. Мріє про підрозділ спецпризначення. І хоч мати не надто схвально сприйняла таке рішення, хіба сина сміливої офіцерки зупиниш?
