Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
Із вигнанням нацистських окупантів Україна не отримала волі, а опинилася під іншим пануванням, результатом якого стали масові репресії та депортації, зокрема сотень тисяч українців, поляків та цілого кримськотатарського народу. СРСР ставив за мету не визволення українського народу, а відновлення тоталітарного режиму на цих територіях. Свободу український народ виборов 24 серпня 1991 року — визволення України відбулося тільки з розпадом Радянського Союзу.
«Це був не відступ, а панічна втеча…»
Миколі Шустюку – 90 років. Та, попри солідний вік, пам’ять береже багато подій, що відбувалися в його житті. Особливо тих, що стосуються Другої світової.
– Влітку 1941-го мені виповнилося 10 років, – розповідає Микола Трофимович. – І я добре пам’ятаю, як до нашого селища входили німці. У порівнянні з червоноармійцями, які перед цим відступили з міста, виглядали значно краще: вгодовані, добре обмундировані, на мотоциклах і автівках. Дивлячись на них, здавалося, що ніхто їх не переможе.
І сьогодні, на 76-му році по закінченні тієї війни, сивочолий чоловік обурюється діями тодішньої влади, вважаючи, що «вона виявила злочинну байдужість до своїх громадян». Не погодитись з ним важко: у передвоєнні роки компартійний режим запевняв людей, що «якщо і доведеться воювати, то на чужій території і малою кров’ю». А довелося втікати під натиском ворога.
– Мене завжди лють брала, коли я читав чи чув про так званий планомірний відступ нашої армії, – продовжує Микола Трофимович. – Бо це був не відступ, а панічна втеча. Чи винні у цьому прості солдати? Ні, звичайно, у цьому винні тодішні «вожді» СРСР, які у передвоєнні роки тісно співпрацювали з Гітлером, доклавши достатньо зусиль для економічної, воєнної могутності Третього рейху.
Червона армія, що відступала, за розпорядженням Йосипа Сталіна застосовувала тактику випаленої землі, знищуючи геть все, що тільки можна знищити.
– Не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запоріжжі висадила в повітря Дніпрогес. І все б нічого, але про це не знало ні цивільне населення, ні навіть розташовані поблизу військові частини, – розповідає доктор історичних наук Іван Шаповал. – Тож чимало радянських солдатів загинули під водяним валом, що котився після підриву.
У Дніпропетровську підірвали хлібокомбінат разом із робітниками, а в Одесі, при відступі, затопили приморські квартали разом із мешканцями. Поранених червоноармійців скидали в море разом із санітарними автівками. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, спаливши їх потім у закритому будинку. В Умані живими замуровували людей в льохах. Подібних прикладів багато. І все це робили не нацисти, а комуністи.
Кремлівські пропагандисти, розповідаючи про Другу світову, стверджують, що найбільше від німецької навали постраждали росіяни. Те, що вони дійсно постраждали, ні в кого не викликає сумніву. Одна лише блокада Ленінграда, під час якої загинуло близько мільйона людей, чого варта! Але не слід забувати, що під німецьким чоботом опинилася вся Україна, чого не скажеш про Росію.
Людські жертви, яких зазнала Україна внаслідок тієї війни, жахають. Кількість військових і цивільних жертв війни історики оцінюють у 8-10 млн українців. Ось як писав про побачене й почуте у червні 1945-го кореспондент американської газети, відвідавши Україну:
«Те, що дехто намагається зобразити як російську славу, було насамперед українською трагедією. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, нанесених своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі».
Жодна війна не обходиться без людських втрат. Це – аксіома. Але багато залежить від командування, насамперед вищого, в руках якого долі сотень тисяч, а то й мільйони людських доль. Чи не першою трагедією, що спіткала понад 600 тисяч червоноармійців, стала оборонна операція під Києвом, коли всі вони опинилися в оточенні, а незабаром – у німецьких концтаборах.
На 8-10 чоловік – одна гвинтівка
У 1943-му почалося визволення України. На цей час Червона армія знекровилася. Більшість частин і підрозділів укомплектували на 40-50 відсотків.
– Сталін великі надії покладав на українців, що проживали на окупованих територіях, – згадував після війни маршал А. Василевський в одній з приватних розмов. – Була негласна вказівка мобілізовувати всіх здатних стояти на ногах. А ще він розпорядився особливо не рахуватися з людськими втратами, мовляв, головне – це покінчити з Гітлером. І командири «не рахувалися». Особливо при форсуванні Дніпра, поспішаючи звільнити Київ до чергової річниці «великої жовтневої революції».
Громадян, які опинилися на окупованих територіях, Сталін вважав зрадниками. Тож і ставлення до них було відповідним. Олександр Довженко наприкінці 1943-го у своєму щоденнику з болем відзначав: «Ми, визволителі, всі до одного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами дезертиро-оточено-пристосуванцями. Усіх мучить думка про нелюдські страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться, як на штрафних».
А ось спогади капітана Петра Лебедєва:
«Зростаючий у ході безперервних боїв некомплект особового складу заповнювався далеко не повною мірою. У бойових підрозділах залишалася чи не половина штатного складу. Все більше в ротах ставало солдатів, покликаних по мірі просування військ, польовими військкоматами, а попросту самими частинами. Більшість з них – хлопці, що за час окупації підросли до призовного віку, але чимало було й солдатів старшого віку, зокрема тих, хто опинився тут з різних причин з часу великого Київського оточення 1941 року.
Ті, хто пережив трагічну пору поразки на фронті й дворічне перебування на окупованій території, і ті, хто прийшов сюди з Сибіру дорогами наступу – були представниками різних епох однієї війни, що не завжди розуміли одна одну, безпосередньо позначалася на бойових якостях військ непідготовленість більшості цих новобранців до бою. Багато з них навіть вступали в бій у своєму домашньому одязі, через що ми їх називали чорножупанниками. Не вистачало на всіх і зброї. Багато гинули, так і не ставши військовими».
Як згадували колишні фронтовики з-поміж «чорнопіджачників», нерідко на 8-10 новоспечених солдатів видавалася одна-дві гвинтівки. При цьому командири радили підлеглим здобувати зброю в бою.
У наказі Ставки Верховного головнокомандування, а очолював її безпосередньо Сталін, від 9 лютого 1942 року вказувалося: «Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває у діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу».
А ось як згадував свою фронтову юність письменник Анатолій Дімаров:
«Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий – не важливо – стали брати до війська. Нас «озброїли» – дали по пів цеглини і «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур – висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні».
28 жовтня 1944 року Україну звільнили від нацистів. Це стало можливим завдяки мужності, готовності пожертвувати власними життями мільйонів пересічних солдатів. Нашу землю визволяли воїни різних національностей, які населяли тоді радянську імперію. Маємо пам’ятати про всіх тих, хто склав свої голови на українській землі.
