На папері ця армія виглядала значно сильнішою за українську. Але війна швидко показала: сама кількість ще не гарантує переваги. Бо сучасна війна — це не лише ресурс. Це швидкість рішень,…
…Чиї карикатури, чиї ілюстрації до авторських фейлетонів, усмішок, віршів розходились теренами України тримільйонним із гаком тиражем? Та ще й двічі на місяць. Та ще й упродовж не одного десятиліття.
Отож-бо!
Всі, хто любив і любить, шанував і шанує українську сатиричну графіку на сьогодні і далі продовжує захоплюватися веселою творчістю Володимира Солонька…
Проте всенародна слава та визнання прийшли до нього саме з того вікопомного дня, відколи він тридцятип”ятилітнім молодим чоловіком був запрошений на роботу до українського часопису сатири та гумору “Перець”, на посаду художнього редактора.
Невтомним натхненником молодого призову кадрів, як і має бути за творчим потенціалом та посадою, виявився тодішній головний редактор, редактор-легенда Федір Юрійович Маківчук. Чи не кожне засідання редколегії цей мудрий сивочолий чоловік завершував сакральними словами:
— Хлопці, шукайте талановиту молодь! Якщо не хочете, щоб українська дошкульна графіка скінчилася разом із вашою славою!
Тож за виконання шефових настанов на своїй ділянці мистецького фронту і взялося двійко таких маститих митців сатиричного пензля, як Валерій Зелінський та Анатолій Василенко.
І невдовзі метри знайшли таки те, що шукали і чого хотіли.
Унікальним відкриттям для них самих і не тільки для них виявився усе той же… Володимир Солонько. Який до початку 80-х років минулого століття встиг не тільки благополучно народитися, а затим успішно закінчити Київський державний художній інститут за спеціальністю “графіка”, а потім не менш успішно відслужив Армію, де кілька років замість автомата “АК” звитяжно тримав у руках не тільки олівець “МТ”, а ще й палітру з фарбами, якими оформив не одну ротну “ленінську кімнату”, не один стенд із воїнами-відмінниками з бойової та політичної підготовки, не одну сотню гламурних “дембельських” альбомів друзям-побратимам…
Та й далі, уже на “гражданці”, працюючи у виробничому об’єднанні “Реклама”, не дуже віддалився від знайомого йому ремесла художника-оформлювача. Тільки тут замість суворих стендів із ратними подвигами однополчан йому переважно доводилось оздоблювати вже інші стенди, так би мовити, на геронтологічну тематику, де на тлі революційного кумача красувались підретушовані парсуни незмінних у своїй вічності членів Політбюро.
Ось тепер і метикуйте, яким чином із ординарного художника-оздоблювача народився враз неповторний самобутній художник-карикатурист. Та ще із таким широким діапазоном творчої розмаїтості — від простодушно-невинної побутової жарт-сценки до глибокої та гострої політичної сатири.
Але на це питання навряд чи хтось може дати змістовну та вичерпну відповідь. Бо вічна таїна і загадка таланту, яким Всевишній обдаровує ту чи іншу особистість, не розгадана ще ніким. Зате ж якою воістино захоплюючою є радість милування плодами його справжнього таланту.
Тому і не дивно, що очільники ІА “АрміяInform” не випустили з поля зору свого меткого ока творчість яскравого гумориста-графіка, невичерпного теміста, майстра дотепної композиції, лауреата та учасника багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок карикатур, а в один голос вигукнули:
— Шановний Володимире Івановичу, бери свою творчу генеральську шинелю і гайда до нас, на службу ратну… На повну викладку, що називається, прислужись своєю військово-патріотичною по зицією нашим воїнам-козакам розвеселою усмішкою, а ворогам — смертовбивчою сатирою…
А для початку — ось вам перший бойовий залп: гумористичний, а декому вже й саркастичний! Щоб не забували, бува, стару приказку: ходив раз бравий медвідь на пасіку, та й досі взимку спати не може — все йому над вухом бджоли гудуть та насправжки кусають до нестями!..
Юрій Іщенко,
Молодший інспектор відділу кадрів творчого резерву «Дивізіону Карикатуристів на Марші», старший майор.
