Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Військовий із позивним «Механік» на війні з перших днів. Він – старший механік-водій БМП. За 2014–2015 роки на своїй «ластівці» побував не в одній гарячій точці Донбасу. ДАП, Дебальцеве, Чорнухине, Світлодарська дуга…
Він – простий українець з Хмельниччини, якого вдома чекають мама, два брата і молодша сестра. А ще – племінники, щирі, по-дитячому кумедні малюнки яких, він завжди носить під серцем. Вони, каже, допомагають йому у найважчі хвилини. Веселять, розраджують і надають сил.
– Дістав малюнок, усміхнувся. Згадав, заради кого я воюю, і знову – до роботи, – каже «Механік».
Хронічно чорні від мазуту руки, роба з їдким запахом мастила… Старший солдат Юрій Атаманюк практично ні на день не відходить від своєї бойової машини. Перевіряє кожен гвинтик. Якщо несправностей немає, допомагає ремонтувати інші машини. Добре знає, наскільки важливо на війні дбати про справність бойової техніки. Адже саме від професійності механіка-водія залежить виживання на полі бою всього екіпажу, вивезти який із вогню цілим і неушкодженим – головне завдання механіка-водія
– Якщо машина стає посеред поля – це ідеальна мішень для ворога. Тоді шанси у команди вижити – мізерні, – каже Юрій.
Чоловік добре знає, про що говорить. Адже з першого дня на Донбасі потрапив у саме пекло боїв.
– З 2014-го року служив у складі 30-ї механізованої бригади. Після кількох тижнів навчань нашу роту відправили на підкріплення в ДАП. 25 січня 2015-го. На останні дні боїв… – розповідає воїн.
Далі його підрозділ рушив під Донецьк. Потім тримав оборону в Дебальцевому…
Два тижні оточення. Два тижні постійних боїв. Обстріли, втрата товаришів… Саме бої під Дебальцевим та Чорнухиним Юрій згадує як одні з найважчих у своїй біографії.
– До 16 лютого до нас не було ні заїздів, ні виїздів. Всі розуміли, що перебувають у котлі, але принципово не віддавали окупантам навіть маленького клаптика нашої землі. Наприклад, за наш крайній пост «Балу» постійно точилися бої. Окупанти не раз намагалися його захопити, а ми –оборонялися. Якщо ж під ворожим натиском доводилося відходити, потім ішли в контрнаступ і знову відбивали пост, – розповідає воїн.
15–16 лютого його екіпаж виходив з оточення.
– Мусили рухатися об’їзними шляхами. Під щільним ворожим вогнем машина зламалася. Піхота пересіла на іншу техніку, а ми з навідником залишились у полі її ремонтувати. Тоді не було так, як тепер – поламалася машина її відтягли на ремонт… На свій страх і ризик ми залишилися самі посеред поля. Трохи її підлатавши, щоб хоч їхала, зв’язались із командуванням та отримали наказ виводити машину з поля бою. Вести вогонь вона не могла – через пошкоджений генератор не працювала рація, навідник не мав зі мною зв’язку. Наводити на ціль гармату теж було неможливо, – каже «Механік».
Екіпаж не хотів залишати фартову машину, яка не раз вивозила їх «сухими із води».
– Наша машина не раз дивом рятувала нам життя. Долала величезні вирви від ворожих снарядів, ухилялася від вогню, навіть коли ми наїжджали і підривалися на ворожих мінах – всі залишилися живими, – каже Юрій.
Після виходу з Дебальцевого його підрозділ тримав позиції на Світлодарській дузі…
– Носило мене скрізь разом з бригадою. Беріг машину, як міг, хоча в перші місяці війни це було нелегко. Бо навіть мастила вдосталь не було. Через це двигун перегрівався… Тепер у мене інша БМП. Є де робити ремонт, є запчастини. Тільки ходити треба біля «коня», і він служитиме вірою і правдою, – каже воїн.
Нині Юрій служить в одній з гірсько-штурмових бригад. Після невеличкого відпочинку – реабілітації після війни – знову підписав контракт і поїхав на передову. Каже, має досвід, який дуже потрібний нашій армії, щоб цю війну закінчити перемогою.
Його служба у ЗСУ почалася задовго до війни. У 2001-му, після строкової у Десні, підписав контракт. Мав у розпорядженні бойову машину піхоти. Добре вивчив її технічні особливості, відточив навички з водіння і маневрування…
– Після закінчення контракту вирішив спробувати влаштувати цивільне життя. До війни мав невеличкий бізнес з вантажоперевезення. Часто сам сідав за кермо. Об’їздив чи не всю Україну. Бував за кордоном. Та коли дізнався про загрозу з боку Росії, все покинув. Взяв повістку. Кілька тижнів навчання – і на передову, – розповідає воїн.
Каже про те, щоб «відмазатися» від служби і не думав. Адже розумів, наскільки важливі спеціалісти на війні. Саме за професійність воїна завжди цінували командири, та не раз дякували побратими… А коли його питають, що ж найбільше запам’яталося в найбуремніші роки, він згадує не про бої.
– Хлопці завжди мені казали «дякую» за те, що вивозив їх живими і здоровими навіть з найзапекліших боїв. У той час на БМП часто мінялися екіпажі, але кожен, хто їхав на завдання зі мною, повертався з нього, – розповідає воїн.
У чому ж секрет? Юрій каже:
– Водієві бойової машини треба бути дуже відповідальним, але не менш важливий на війні – фарт… Ми всі знали, куди йдемо і що може бути… Я перед виїздом просто молився Богу. Не лише за себе, а й за свій екіпаж. Мабуть, Бог і беріг нас. А ще допомагало те, що на нашому боці – правда, а на борту напис: «Слава Україні!». Ніколи не ставив за мету воювати за медалі чи нагороди, найвища нагорода – збережені життя побратимів.
