Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
«Не став чекати, коли принесуть повістку з військкомату, одягнув форму і пішов туди сам», – так Ян Фьодоров згадує 2014 рік, коли РФ спочатку анексувала в нас Крим, де він служив строкову в морській піхоті, а потім розпочалася війна на Донбасі.
– Свою рідну землю треба захищати. Тому пройшов медичну комісію, забрав особову справу і в листопаді 2014-го поїхав у Дебальцеве воювати у складі 25-го батальйону «Київська Русь». Там було знайомство з побратимами, перший бойовий досвід і вихід із оточення окупаційних військ під щільним вогнем ворога. Там були і дві контузії, – розповідає Ян Фьодоров.
Позиція підрозділу «ЯнДекса» (під таким позивним він воював на фронті) була зовсім поруч із в’їздом у Дебальцеве. «Яндекс» ішов промзоною, тільки оминув гараж з білої цегли, як почув свист, схожий на той, що видає випущена міна. «Місячною ходою» зайшов назад за гараж і затаївся. Міна впала і розірвалася за десять метрів. Калібр був великий, бо воронка залишилась майже з людський зріст. Обійшлося лише контузією.
– Другу контузію «заробив» під час виходу з Дебальцевого. Моя група йшла яром, я тоді висунувся, щоб оглянути місцевість, і побачив дуло ворожого танка, який саме вистрілив. Я відлетів метрів на вісім, і 20 хвилин не міг отямитися. Наслідки травми даються взнаки досі, – згадує Ян.
Він також розповів, що вихід з оточення тоді був дуже важким. Це був початок 2015-го. «ЯнДекс» виводив групу у складі 28 бійців. Його підрозділ покидав Дебальцеве одним з останніх. Цікаво, що Ян разом із протитанковим батальйоном раніше вже виходив в Ізюм, але повернувся назад. Почепивши на «Урал» гармату, взявши із собою навідника й заряджаючого, він повернувся, адже там були оточені побратими. Вантажівка і гармата тоді лишилися в Дебальцевому. Довелося йти пішки… Ніхто не знав, як виходити з оточення, адже всюди був ворог. «ЯнДекс», як розвідник-морпіх, зорієнтувався швидше, став у голові колони і повів усіх за собою.
– Йшли засніженими ярами. Я стежив, щоб на пристріляні ділянки ніхто не виходив, адже всюди сиділи ворожі кулеметники і снайпери. Добре, що в нашій групі був місцевий Сергій. Побачивши, як окупант руйнує рідний край, він приєднався до батальйону «Київська Русь» саме в Дебальцевому. Тоді Сергій орієнтувався на місцевості і допомагав мені, – пригадує Ян Фьодоров.
Виходячи з оточення, їхня група дорогою підібрала двох поранених з інших підрозділів. Зв’язок тримали по простому мобільному. Так пройшли понад тридцять кілометрів і вийшли на своїх без втрат. Часу на відпочинок не було, і молодший сержант Ян Фьодоров прийняв командування гранатометним взводом, провоювавши так до листопада 2015-го, потім звільнився й повернувся на рідну Київщину.
Тоді його син Антон був студентом одного з коледжів столиці і здобував юридичну освіту. Коли батько повернувся з фронт, він вирішив, що теж повинен обов’язково відслужити у війську.
Батько не став відмовляти сина, але порадив спочатку добре подумати. Антон поміркував… Після досягнення повноліття, дочекавшись, коли відгуляють весілля старшої сестри, пішов до військкомату. Звісно, за прикладом батька Антон хотів служити в морській піхоті. Так і сталося. У складі бригади морської піхоти він воював на Приазов’ї. Перша ротація була взимку, пригадує Антон. Його підрозділ займав важкодоступні позиції в секторі, який ворог постійно прострілював.
– Я був на точці старшим. У нашій команді тоді був колишній майор міліції із позивним «Замполіт», хороший хлопець, – пригадує Антон. – Коли «Замполіт» заступив на чергування, я спустився в бліндаж, щоб трошки відігрітися. Тут чую щось неладне, вийшов нагору і чую, як пішли прильоти на сусідній позиції. «Замполіт» тоді розгубився. Я радіозв’язком повідомив, звідки стріляють, лишився спостерігати, а іншим дав команду «в укриття». Міни лягали все ближче, я був не в дуже надійному укритті, але й надалі вів спостереження… Направду кажучи, мій підрозділ був у дійсно гарячих точках. Про все розповісти не можу, адже служив у розвідці. Під час служби довелося пережити не один мінометний обстріл… Навіть сьогодні дуже важко згадувати, як шиплять гарячі уламки від міни, коли падають на сніг. Але головне, що в моїй команді втрат не було. Всі хлопці, з ким служив, живі та щасливі.
Після трьох років служби Антон повернувся додому, і тільки потім вони з батьком вирішили розповісти про все матері.
– Коли я пішов воювати, то сказав дружині Аллі, що відсиджуюся штабістом. Антон, як підписав контракт, сказав, що бігає з автоматом на Яворівському полігоні, тож хвилюватися не варто. Хоча в самого три роки серце було не на місці… А ось коли Алла почула правду, то плакала цілий день, та все-таки мені пробачила, – розповідає Ян.
Старша донька подружжя Фьодорових – чемпіонка Європи та володарка «срібла» на чемпіонаті світу з легкої атлетики. Вже виховує дитину. А Антон продовжує навчання, нещодавно одружився, тож у нього медовий місяць. Нині в родині захисників Фьодорових все гаразд, усі вдома! Залишається побажати їм тільки миру, любові, злагоди й добра.
