Регулярні відверті особисті розмови з військовими допомагають підтримувати їх, з’ясовувати та вирішувати їхні проблеми та запобігати випадкам самовільного залишення частини. Саме тому в 40-й…
Заступник командира механізованого батальйону бригади «Холодний яр» старший лейтенант Андрій Гасюк із позивним «Еверест» родом із Кривого Рогу. Кремезний двометровий чоловік із козацькими вусами за фахом – учитель історії. З початком війни добровольцем пішов боронити Україну від російського загарбника. Пройшов бої за Іловайськ, був у полоні, воював у Донецькому аеропорту й на багатьох інших складних ділянках фронту. Андрій, попри поранення та втрату побратимів, продовжує нести службу і впевнений: війна з російським агресором має закінчитися лише перемогою українського війська.
– Як і коли для вас почалася війна?
– У березні 2014-го, коли нога агресора ступила на українську землю. Прийшов сам, спочатку був мобілізований до військкомату, а за два місяці переведений у бойову бригаду заступником командира взводу.
– Розкажіть про свій бойовий шлях та людей, які тоді були поруч…
− На 90% це були люди, які прийшли до військкомату самостійно, просилися самі. Ніхто нікого не змушував. Нині можна іноді почути: ви прийшли туди за грошима… Так їх тоді взагалі не платили – моя перша зарплата в армії була 320 гривень.
Перша участь у бойових діях – у серпні 2014 року під Старобешевим. Ми звідти мали вирушати до Іловайська. Вранці 15 серпня отримали наказ у складі взводу вирушити до селища Грабське. Там і відбулися перші бої.
Противник мав збірну солянку – так звані «ополченці», чеченці, росіяни. Наскільки я зрозумів, росіяни – прикомандировані фахівці. Характер бойових дій мав здебільшого турбуючий характер: десь щипнули, там спробували, отримали відсіч – відійшли. Коли вже мала підійти решта роти, ми виявили велике скупчення сил противника – близько 150 осіб, які готувалися атакувати наш взвод. Вирішили «вдарити» першими, доки вони ще неготові й не чекають на напад. Заручилися підтримкою артилеріїй мінометів.
Нам дуже пощастило – не було навіть поранених. Ми вискочили на двох БМП-2 і відпрацювали по них. Коли противник відходив, то потрапив під мінометний вогонь, а коли змінив напрямок руху – на них чекала наша артилерія. Небагатьом вдалося відійти до Іловайська.
– Ви бачили результати вогню?
− Так, бачив тіла. За результатами розвідки, лише 10-15 осіб із 150 відійшли, інші зосталися на полі бою.
Пізніше зібралася вся рота, прибули добровольці з батальйону «Донбас». Вранці, 19 серпня, вирушили на штурм Іловайська – заходили з двох боків. За день оволоділи більшою частиною міста. Взяли рівно стільки, скільки могли утримувати наявними силами. Узяти можна було і все місто, але для утримування зайнятих позицій бракувало людей. Бо врахували те, що підходитимуть ДРГ противника, й потрібно створити систему патрулювання.
Наприкінці 23 – початку 24 серпня ми дізналися, що перебуваємо в оточенні. Командир роти спільно з командуванням «Донбасу» вирішили готувати дорогу для відходу.Трасою з Іловайська на Ростов ми знищили три ворожі блокпости й утримували їх.Чекали на команду: просуватися далі, або чекати на підкріплення, щоб наші війська не потрапили в засідку. Захоплені позиції ворог добряче обладнав: там усе залили бетоном. 28-го, ввечері, отримали інформацію, що нам дадуть шлях «зеленим коридором».
– Як відбувався сам вихід?
– Вийшли з Іловайська, перегрупувалися у Грабському – вирішили з’єднатися з іншими військами у районі Многопілля. На виїзді з Красносільського нашу колону бронетехніки почали обстрілювати. Я був на першій машині й одна з мін вдарила у нашу БМП. Однак машина не зупинилася, але позаду вже була суцільна вогняна стіна. Ми прорвалися, а інші вимушено повернули. Наша «беха» опинилася відрізаною. Рушили далі за спланованим маршрутом. Коли вийшли з вогняного коридору, машина заглухла, і далі ми просувалися пішки. Міномети, танки, ПТУРи, артилерія – все, що можна собі уявити, там було. Потім нас наздогнав ворог – ми відбилися. Удруге наздогнали – ми дали відсіч, а втретє уже закінчилися боєприпаси. Нам запропонували здатися у полон.
– Хто це був?
– Російська регулярна армія. Вони представилися кадровими військовими РФ, не ховалися. Везли нас у тентованих КамАЗах. Привезли під Донецьк. Викликали зі строю добробатівців і вбивали їх. Ми тільки чули, що їх виводять і розстрілюють. Не можу сказати, скільки тоді загинуло.
Із мого відділення, всі хто потрапив у полон, повернулися живими. Ми були там менше двох діб, нас майже одразу обміняли. Загалом 158 осіб із різних підрозділів обміняли на 11 заблукалих російських десантників, якщо пам’ятаєте. Всього наша рота мала 152 «багнета», повернулися 47, інші загинули. Трьох досі шукають, звістки про них немає.
– Потім був аеропорт?
– Так, уперше потрапити туди намагалися 9 листопада 2014-го. Частина зайшла вдало, але дві БМП заблукали в імлі. Вийшло так, що через щільний туман ми пройшли повз старий термінал і виїхали до штабу противника. Коли вони почали по нас стріляти, я наказав відкрити вогонь у відповідь. Ми зробили три кола навколо їхньої позиції. А коли почав закінчуватися боєкомплект – відійшли. Згідно з даними радіоперехоплення ворожих перемов, якби тоді почали десантування, то противник був готовий втікати – така у них була паніка.
11 листопада ми зайшли у старий термінал і були в аеропорту до 2 грудня. Наступна ротація випала на 15-30 грудня. А на третю вже не поїхав. Лікувався через загострення іловайських контузій та тих, що дістав у старому терміналі.
– Ви були у найгарячіших точках війни і продовжуєте нести службу. І бачили людей, які приходили у 2014-му, і які приходять нині. Чим вони відрізняються, що ними рухає?
– У 2014−2015 роках у людей бракувало навченості, але вони були більш запальні й мотивовані. А тепер краще навчені. Багато хто з учасників тих подій пішов із армії. Причин безліч. Найперша полягає у тому, що на початку війни багато хто зазнав тяжких поранень. У багатьох виникли проблеми у родинних стосунках – чоловіка довгий час немає вдома. Хтось «захворів» війною, а позиційна оборона вимотує психологічно – люди не бачать своєї реалізації у активних бойових діях. У когось уже поважний вік: 40, 50 років, а щоб провести зиму в окопі, на це потрібне міцне здоров’я.
Нині у бригаду приходить молодь, іноді це хлопці 18-19 років. Когось рухають героїчні приклади з 2014-го, хтось йде заробити грошей – зрештою, це ж робота…
Я ж вважаю: якщо війну вже розпочато, то маю її і закінчувати, доки вистачить сил та здоров’я. Не будемо зупинятися – тільки вперед!
