Олексій із позивним «Теплий» пройшов цей шлях дуже швидко. Буквально кілька днів тому він поновився на службі в зенітному ракетно-артилерійському…
Львів’янці Христині – усього 22, а вона вже командує вдвічі старшими чоловіками у бойовому підрозділі морської піхоти. І якщо спочатку на її адресу періодично звучало: «Та ти мені в дочки годишся! Та хто ти така, щоб нами керувати?», то за рік служби на передовій скепсис побратимів зник, дівчина всім довела, що командир є командир, незалежно від звання, віку й статі.
Коли розпочалась війна, Христина була ще школяркою, допомагала чим могла – плела сітки, збирала допомогу на передову… Красуня вирішила: як раптом після школи не вдасться вступити на навчання до воєнного вишу, то піде у добровольчий батальйон. І не важливо, на яку посаду, головне бути корисною війську. Та до служби готувалася завзято, тож до престижного військового вишу прийняли без проблем. Поки ж вчилась, ніяк не могла дочекатись, щоб іти служити. Не давала спокою думка, що «війна триває, а я за партою!»
Рідні, а в родині семеро діток, не зрозуміли її вибору… Дівчина-красуня, а тут армія, війна… Христина каже щиро, що вони й досі її не надто розуміють. Вона – єдина військова в сім’ї. І хоч за рік служби Христині лиш раз вдалось вирватись у коротку відпустку додому, та й хоч у які перипетії не потрапляла і як важко б не було, вона ні про що не шкодує.
Дівчина навчилась бути по-військовому стриманою, та деякі спогади одразу викликають сльози…
– Рівно рік тому, 16 жовтня, я втратила хорошого товариша, – пригадує Христина. – Спочатку він не проявляв жодного бажання зі мною спілкуватись, навіть відпускав якісь шпильки на кшталт: «Прийшла погратись у кар’єру, побачиш справжню війну й втечеш…» Але з часом ми спілкувалися дедалі тісніше… Він – сирота, ми дуже прив’язались одне до одного. Як нині пам’ятаю, що 14 жовтня вручала йому грамоту до Дня захисника, а через два дні ввечері після 22-ї почула рацією, що він «300-й». Медики були далеко, не встигали доїхати, тож я швиденько з водієм помчала до позиції. Винесли його на руках, він уже не дихав, намагались реанімувати, ніби вийшло… На всіх парах мчали до місця госпіталізації, та як приїхали, медики вже були безсилі… Це найважча втрата, товариш, та ще й просто на моїх на руках…
Звісно, жінкою Христина дозволяє собі бути навіть на фронті. От, до прикладу, ввела традицію хоча б раз на тиждень радувати побратимів смачними варениками за маминим рецептом.
– А чому б і ні? Якщо це підіймає морально-психологічний дух колективу, а саме за це я передусім і відповідаю, – жартує лейтенант. – Головне, аби це не перетворювалось на «місце жінки на кухні», тому балую смаколиками побратимів не часто…
