Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
В Одесі для жінок-військовослужбовців і дружин військових пройшов одноденний семінар групи психологічної підтримки та взаємодопомоги. Захід відбувся у межах проєкту Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ.
— Ми вперше проводимо нашу зустріч з представницями Військово-Морських Сил ЗС України. Бачу, що у таких зустрічах є потреба, адже існує ціла низка питань, що потребують розв’язання. Починаючи від елементарного речового забезпечення і до відсутності умов кар’єрного зростання, — розповідає координатор проєкту по роботі з родинами військовослужбовців Наталія Дубчак.
Під час семінару вона поділилася власним досвідом, адже пройшла шлях від солдата до офіцера. Свого часу обіймала посаду офіцера з впровадження гендерної політики у ЗС України, була радником Міністра оборони з питань гендерної політики на громадських засадах. Тож про проблеми та виклики, з якими доводиться мати справу жінкам, знайома, так би мовити, із середини. За її словами, хоч вона вже не служить більше ніж 10 років, проблеми й досі одні й ті самі: непристосованість побуту для жінок, відсутність форми на період вагітності та жіночих бронежилетів. І з початку війни перелік їх лише збільшується, бо день у день ось уже 6 років на рівні з чоловіками жінки несуть службу на передовій, проте й досі змушені доводити, що придатні не лише для так званих фемінізованих спеціальностей.
— Так, нам вдалося добитися часткового розширення переліку військових спеціальностей для жінок, але на цьому не можна зупинятися. Маємо колосальний досвід багатьох армій світу, де головним є те, щоб у війську служили професіонали, не залежно від статі. Але у нас є величезна проблема: тоді як чоловіки вміють працювати в команді, ми — ні. Коли жінка одна в чоловічому середовищі, вона губиться, не може реалізуватися та видати своє бачення щодо певних потреб. Тому перший крок, який ми повинні зробити, — це згуртуватися. Поки жінки не навчаться працювати в команді, їхні права будуть обмежувати, — підсумувала пані Наталя.
До слова, пані Наталя паралельно також координує багато проєктів щодо підтримки родин загиблих, адже у лютому 2015 року вона втратила свого старшого сина Олександра Єрощенка, який загинув у бою під Дебальцевим.
Під час семінару жінки обговорили ще одну не менш важливу тему — насильство в родинах.
— Насильство в родинах учасників бойових дій — питання досить делікатне. Я б радила жінкам, чиї чоловіки нині на війні чи повернулися, бути більш уважними та розуміти, що ваш чоловік уже не буде таким, як до того, коли поїхав на війну. Дуже багато подразників, що від вас не залежать, впливатимуть на його поведінку. Приглядайтеся і порадьте йому звернутися до спеціалістів, які допоможуть адаптуватися в мирному житті. Не залишайте свого чоловіка на самоті. Це стосується і чоловіків, чиї дружини також пережили пекло війни, — зазначила голова Громадського руху «Віра, Надія, Любов» Тетяна Семікоп. — Тільки спільна робота зможе допомогти родині адаптуватися та жити разом далі, уникнувши скандалів, бійок і розлучення. Особливо загострилися проблеми нині. Через пандемію коронавірусу ми обмежені у спілкуванні, пересуванні, що сприяє поглибленню проблем у родинах.
Учасниця семінару офіцер адміністративної групи штабу Морського командування ВМС ЗС України лейтенант Тетяна Андрей у 2014 році в складі 1-го феодосійського батальйону морської піхоти виходила з Криму. Жінка не вважає себе слабкою й не звикла поступатися чоловікам. За час служби у морській піхоті вона водила БТР, стрибала з парашутом, долала марш-кидки, брала участь у різноманітних навчаннях. А ще Тетяна мама двох синів. І, як каже жінка, іноді їй не вистачає саме таких зустрічей, щоб не лише поговорити про службу, а й для того, аби знайти підтримку серед тих, хто має подібні проблеми.
— Почасту нам усім не вистачає душевної підтримки, щоб підзарядитися, зібратися з думками й рухатися далі. Можливо спільними зусиллями вдалося б розв’язувати низку побутових питань, на які чоловіки навіть уваги не звертають, тоді як для більш емоційних жінок вони іноді стають причинами залишити службу, — зазначила офіцер.
