У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
На чужій землі й під чужими прапорами воювали в роки Другої світової війни тисячі українців. Їхнім гаслом були слова «За вашу і нашу свободу!..»
Майже 80 років тому вони не мали власної держави. Більшість з них воювали у Червоній армії, боролися з окупантами у підпіллі. А після того, як потрапили до рук гітлерівців і опинилися на теренах країн, теж окупованих німцями, продовжили боротьбу, влившись до партизанських загонів Франції, Італії, Югославії та інших країн. Ми не знаємо імен усіх українців, котрі наближали Перемогу на чужині: історія зберегла прізвища лише деяких героїв. Про них і наша розповідь.
«Відходьте, я вас прикрию…»
Микола Буянов народився у Могилеві-Подільському, що на Вінниччині. Коли хлопчині виповнилося 16 років, місто захопили німецько-румунські війська. За кілька днів вони створили єврейське гетто і почали проводити етнічні чистки населення, які часто закінчувалися розстрілами.
Проте, незважаючи на нацистський терор, уже влітку 1941-го у місті почало діяти підпілля і хлопець влився у його ряди. У вересні 1943-го, посеред ночі, за Миколою прийшли гестапівці й незабаром він опинився у Німеччині, а згодом у Італії. У концтаборі. Разом із іншими невільниками важко працював
на залізниці. Перші дві спроби вибратись на волю виявилися невдалими. На третій пощастило.Опинившись наволі, випадково познайомився з дівчиною, яка трохи володіла російською і симпатизувала всім, хто бореться з нацизмом. Вона й підказала, як знайти партизанів. Як пізніше буде відзначено у нагородному документі, Микола «пам’ятаючи про звірства нацистів на Батьківщині, брав активну участь у підривних операціях і, незважаючи на небезпеку, вміло доводив їх до завершення».
Літом 1944 року, коли союзники перейшли у наступ по всіх фронтах, німецьке командування вирішило очистити від партизанів північні регіони Італії і перекинули туди каральні частини, зокрема, альпійських стрільців. Вони підривали будинки, розстрілювали мирних жителів. А у містечку Кастельнуово де Саббіоні спалили живцем близько 200 осіб. Оскільки сили були нерівними, то партизанське командування наказало відступити у гори. Загін, у якому воював Буянов, теж отримавтакий наказ. За спогадами очевидців, він прийшов до свого командира і сказав:
− Ви відходьте, а я вас прикрию.
Як розвивалися подальші події, можна дізнатись з того ж нагородного листа:
«8 липня 1944 року під час прикриття евакуації тих, хто вижив після кривавої операції ворога у Кастельнуово де Саббіоні, незважаючи на наказ командира про відступ, стримував ворога на висунутому вперед рубежі, зупинивши просування противника».
Микола Буянов не дожив до свого 19-ліття лише 10 днів. Але ціною власного життя допоміг партизанам та майже двом тисячам біженців вийти з оточення і сховатися у горах. Італійці не забули українця-героя. Декретом президента Італії його нагороджено золотою медаллю «За воїнську доблесть» та удостоєно звання «Національного героя Італії». Посмертно. На місці загибелі вдячні італійці встановили пам’ятник, один із парків міста Каврилья названо його іменем. У рідному Могилеві-Подільському теж є пам’ятник, його ім’я носить школа, де він навчався.
«За кров братів і сестер…»
Якщо говорити про участь українців у русі Опору на теренах європейських країн, то чи ненайбільше їх було у Франції. Це обумовлено насамперед тим, що у довоєнні часи там проживала чимала українська діаспора. Складалася вона передусім з числа тих українців, які після поразки УНР змушені були виїхати на чужину. Окрім цього, у Франції — серед західноєвропейських країн — було чи ненайбільше концтаборів, левову частку яких складали вихідці з СРСР. Як військовополонені, так і вивезені на примусові роботи. З майже 2 мільйонів українців, яких гітлерівці вивезли, багато знаходилися саме у Франції. Наприкінці 1943 року українці з числа емігрантів створили організацію «Український народний фронт», закликавши «бити ворога у Франції, мстити за свою батьківщину, за кров братів і сестер, за весь народ». Одним із її лідерів був уродженець Буковини Йосип Кліщ. У липні 1941 року він зумів організувати повстання в одному з концтаборів, під час якого велика група в’язнів вирвалася на волю. Згодом ця група перетворилася у партизаньский загін. Поблизу Ліона успішно діяв ще один українець − Микола Терешко, у районі міста Вільфранш — Іван Шептицький, біля Тулузи — брати Михайло та Леонід Хандочини, у Центральній Франції − Петро Дячук.
«Українці — хоробрі хлопці з добрими серцями…»
«Українці — хоробрі хлопці, у них добрі серця і тверда рука. Знаходячись тут, в Італії, яку окупували солдати Гітлера, вони не шкодували власних життів за свободу нашої країни. Не вистачає слів, щоб описати справи українців, із якими ми, італійці, били нашого спільного ворога. Скільки б ми не жили, маємо пам’ятати цих солдатів, для яких італійська земля стала останнім прихистком».
Так писали по закінченні Другої світової війни італійські газети про українців, які разом з італійцями воювали із нацистами. Сьогодні росіяни усіляко міфологізують і фальсифікують участь колишніх радянських громадян у русі Опору на теренах західних країн. Вони, зокрема, усіх їх називають «руськими людьми». Зауважу, що у ті часи СРСР дійсно сприймали як Росію і всі його громадяни там вважалися росіянами. Наприклад, одне із найчисельніших партизанських з’єднань називалося «російським». Командував ним дійсно росіянин за походженням В. Переладов, але заступником у нього був кіровоградець М. Чорноус, а більшість цього загону складалася саме з українців. У червні 1944-го він брав участь у визволенні населених пунктів Монтефіоріно, Вілла Міноццо, Черетолло, Тоско, Червалоло, Палагано. І якщо вірити знову ж таки тій італійській пресі, «італійці залюбки пили вино з українцями, що неждано- негадано прийшли».
У районі Рима діяв підрозділ лейтенанта М. Касяна, відомо і про загін вінничанина А. Гречка, поруч з яким воювали його земляки І. Мороз та О. Бондаренко. Усічні 1945-го з окремих партизанських груп сформувався загін на чолі з харків’янином В. Литовком. Його земляк Ф. Пономаренко став комісаром гарібальдійської бригади «Паоло», яка діяла поблизу Болоньї. У районі Генуї воювали Степан Васильєв з-під Києва, Іван Петухов із Луганська, Володимир Поліщук із Кіровограда, Григорій Путилін із Краснодона. В області Тоскана загоном месників командував полтавець Григорій Тригуб. Там же поліг у бою киянин Іван Єгоров.
Були українці й серед партизанів Югославії. Наприклад, на території Словенії діяла партизанська бригада, де ротою месників командував А. Дяченко. Доля цієї людини досить цікава. Свого часу він потрапив у німецький полон і був вивезений до Італії, звідки втік, діставшись аж Словенії і влившись до партизанів. Воював добре: був нагороджений югославськими орденами «За хоробрість», «Братерство і єдність», а також «Партизанькою зіркою» 1-го ступеню, яка дуже цінилася серед народних месників.
Подібних прикладів боротьби українців проти нацистів, яку вони вели на теренах чужих країн і під чужими прапорами, можна навести безліч. А скільки їх, пересічних поліщуків, буковинців та подолян залишилися «за кадром»?.. Тисячі. Адже багато учасників руху Опору на теренах західних країн змушені були приховувати свої бойові звершення і боролися з ворогом під вигаданими прізвищами: перебування у полоні за часів Сталіна асоціювалося зі зрадою. Тому, маючи наміри повернутись на рідну землю, вони змушені були приховувати й самі факти потрапляння у полон, і свої імена та прізвища. Але ми, їхні нащадки, маємо пам’ятати і про них.
