Навчально-науковий інститут фізичної культури та спортивно-оздоровчих технологій є структурним підрозділом Національного університету оборони України, який проводить підготовку курсантів, для подальшої служби на посадах…
Якою б жорстокою не була війна, скільки б років вона не тривала, скільки б життів не загубила, − є те, що буде жити вічно, те, що вона не уб’є… Це Кохання…
Не з чуток про це знає військова волонтер і власниця весільного агентства Олена Ярошенко із Запоріжжя. Ця весільна фея допомогла об’єднати життя не одного десятка військових.
Весільне агентство Олени існує вже майже 15 років. Бізнес успішно розвивався, допоки в Україну не прийшла війна. Жінка не змогла залишитися осторонь і почала активно допомагати захисникам на Сході країни, а бізнес відійшов на другий план.
У Запоріжжі Олена з однодумцями організувала штаб гуманітарної допомоги для переселенців, а згодом – для військових із передової. До речі, зі слів жінки, запорізькі волонтери розпочали свою роботу раніше, ніж міжнародні гуманітарні місії.
Одного разу, влітку 2016 року, на передовій до неї звернулися пара військових – розвідник із позивним «Фантом» та його дівчина з проханням проконсультувати їх з приводу організації весілля. І тут з’ясувалось, що у майбутніх молодят немає коштів на найпростіші речі…
− Але багато чого було у моєму агентстві. Я із задоволенням зробила весільний букет для нареченої, поділилася прикрасами на автомобіль, а також особисто провела виїзну церемонію одруження, − пригадує Олена.
Відтоді, приїжджаючи на фронт, волонтерка пропонує свої послуги щодо організацій одружень для військових. Таким чином Олена стала Весільною феєю – саме так її знають на передовій. І якщо військовий обмовився про плани одружитися, побратими його скеровують до Олени.
− І на війні наші хлопці не втратили здатність кохати. Їм необхідно мати тут, на мирній частині України, «особистий тил» для того, щоб бажати жити й мати стимул повернутися живим. Я із впевненістю можу сказати, що часто саме війна підштовхує їх робити цей серйозний життєвий крок, − говорить Олена.
Згодом ідея реалізації весіль на передовій втілилася у проєкт «#Кохання перемагає», до якого через соцмережі та «сарафанне радіо» приєдналися усі охочі допомогти військовому коханню.
Першою помічницею Олени стала власниця салону, яка надала з десяток весільних і вечірніх суконь. Вони згодилися і для доньок учасників АТО і загиблих героїв. Були і ті, хто привозив сукні 15-20-річної давності. Зрозуміло, що вони вже давно вийшли з моди, але волонтери використовували їх для проведення тематичних весіль у ретро-стилі, переробляли під вишивку для етновесіль, або виготовляли святкові суконьки для малечі атошників.
Згодом приєдналися візажисти, декоратори бенкетних залів, кондитери, які виготовляли короваї та торти, власники кафе і ресторацій… Всі вони робили це безкорисно.
− Запам’ятався випадок, коли ми об’єднали два весілля, – одна пара була повними сиротами, виховувалися в дитячому будинку. Чоловік був військовим, вони познайомилися уже після його повернення з фронту. У другій парі наречений – афганець. Кілька років він жив «просто неба». Асоціація бездомних Запоріжжя знайшла його, там він і познайомився із майбутньою дружиною. Звісно, ані у перших, ані у других молодят коштів не було. Ми відіграли «два весілля в одному» ціною близько 100 тис. гривень, не взявши з наречених ані копійки! − пригадує жінка.
Був у Олени досвід посвяти росіянки в українку. Молодята познайомилися у соцмережі. Згодом дівчина кинула на своїй батьківщині все і приїхала до коханого, який на той момент – парадокс – боронив Україну від російської навали.
− Нам терміново прийшлося вигадувати обряд посвяти. Тут на допомогу прийшли рідновіри – вони написали Клятву Українки, у якій дівчина відрікалася від російської землі та приймала Україну в серці. Весілля у національному стилі й посвята відбувалися на Січі. Дівчину вмили водою з Дніпра, землею з Хортиці її помазали, надягли їй на голову вінок із калини. До речі, керівництво національного музею «Хортиця» завжди нам йде на поступки, надаючи для проведення церемоній і територію, і в погану погоду курені, − розповідає жінка.
Звертаються до Олени і дівчата-військові. Не дивлячись на зовсім нежіночу професію, на своєму весіллі дівчата теж хочуть бути гарними. Одного разу до Олени звернулась наречена, чий підрозділ знаходився на той момент у промзоні Авдіївки. За кілька днів туди поїхала машина з трьома весільними сукнями на вибір, трьома фатами, кількома парами жіночого взуття, іконами, обручками, жовто-блакитними бутоньєрками для гостей і свідків.
До прикладу, у Маріуполі весілля грали в морському стилі, адже наречений – морський піхотинець. Сукню нареченої обробляли вручну, прикрашаючи її мушлями і стрічками під колір піхотинського берету, а церемонія розпису відбувалася на березі Азовського моря.
− Пару з артилерійської бригади ми одружували теж на Хортиці біля старовинних гармат – дуже символічно вийшло – ми об’єднали таким чином минуле і сучасне, − пригадала ще одне військове весілля Олена.
За її словами, українське кохання розширило свою географію через війну на Донбасі. Якщо раніше сім’ї створювалися у межах одного регіону, то тепер, на фронті, кохання об’єднує жителів усіх регіонів України від сходу до заходу, від півночі до півдня!
