Суд Києва визнав винним блогера, який брав участь у створенні відео із закликами до силового спротиву військовим ТЦК, поліції та СБУ. За рішенням суду, чоловіку…
До Дня танкіста наш кореспондент Олександр Шульман у своєму матеріалі згадує про зустріч з механіком-водієм Сергієм Притулою – учасником боїв за Донецький аеропорт. Далі йде пряма мова автора.
«Та що там говорити… Воювали, як усі»
Якими тільки іменами не називали техніку наші воїни влітку 2014 року!
Це були імена коханих, дітей, були прізвиська, назви та клички тварин. Але назвати танк ім’ям домашнього кота, погодьтеся – рідкісний випадок.
Чому так? Мабуть, тому, що танк для танкіста на фронті – це більше, ніж кінь, будинок чи особиста зброя.
Це, як запевняють усі танкісти, жива істота. Нерідко танк жертвує собою заради порятунку життів екіпажу.
Тому мехвод Сергій Притула довго не вагався – свій танк охрестив «Барсиком» – на честь свого улюбленця, кота.
До війни Сергій працював водієм КамАЗу, а вечорами, коли збиралася вся родина, поряд неодмінно був і пухнастий член сім’ї – Барсик.
– Він у мене щасливий. І з даху падав, і з собаками бився, і з дерев злізти не міг. Але все пережив. Коли почалася війна, і я став механіком-водієм танка, то побачив, що багато хто називає танки різними іменами, пишуть їх на ежекторах, на бортах. Я довго не думав – танк, коли він на холостих обертах, то не реве, а мурчить. Як великий кіт. Так і став мій бойовий друг «Барсиком». Решта членів екіпажу не заперечувала.
Так на гарматі танка і з’явилося це ім’я, пам’ятне багатьом захисникам Донецького аеропорту.
Про події тих днів Сергій каже скупо:
– Та що там говорити … Воювали, як усі.
Як «Барсик» «Тещу» врятував
У гарячі дні 2014 року їм доводилось працювати майже без відпочинку. Потрапляли під обстріли, виїжджали на злітну смугу, відпрацьовували конвеєри по окупантах. Коли був поранений командир танка старший лейтенант Ілля Грунскіс, залишилися втрьох – Сергій, навідник-оператор Володя і «Барсик».
Одного разу вони знищили склад боєприпасів – спочатку знесли ворота двома пострілами, а потім додали осколково-фугасних. Рвонуло так, що бойовики згодом повідомили, що ніби укропи вдарили «Точкою-У». Знали б вони, що крапку в житті їхнього складу озброєнь поставив танк з котячим ім’ям.
Одного разу «Барсик» допоміг врятувати свого броньового побратима – танк «Теща». То була машина капітана Володимира Тітарчука. Його називали «Тещею», бо дуже дбайливо ставився до бійців, весь час нагадував їм про необхідність берегти себе. Але сам Володимир Іванович під час мінометного обстрілу був смертельно поранений і помер у шпиталі.
Саме його танк треба було відвести з Донецького аеропорту до Тоненького, де був розташований польовий пункт збору пошкоджених машин.
Як пригадує Сергій, танк «Теща» був серйозно пошкоджений, тож завести його вдалося лише з буксиру.
…Я бачив, як він вів пошкоджену машину з Донецького аеропорту до місця ремонту. Було видно, що танку з простреленим ежектором, обірваними надкрилками та спрацьованим ДЗ (динамічним захистом. – Ред.) боляче рухатися. Цей біль віддзеркалювався на обличчі механіка-водія, який вів машину по-похідному, ловлячи важелями спроби піти вбік. На ежекторі червоною фарбою було написано «ТЕЩА». Сергій вивів танк до Тоненького.
«Куди б не заносила доля, танк надійно зберігав життя свого екіпажу»
Саме тоді я побачив Сергія вперше. Він стояв біля «Барсика». Міцно збитий, кремезний, сам чимось схожий на танк, він був одягнутий не те щоб не по формі, але з байдужістю бувалого солдата до антуражу. Сірий звичайний цивільний светр, камуфляжні штани і кинутий на крило танка розвантажувальний жилет. У брудних пальцях диміла цигарка.
У башті хтось заворушився, потім з люка вигулькнув один із танкоремонтників:
– У тебе там лоток МЗ погнуло, от і клинить…
Курець підвів голову, і по цьому руху було видно, наскільки він втомився. Помовчав секунд десять і сказав:
– Так отож… Я лоток з підбитого зняв. Поставиш мені новий?
– Та немає проблем, поставимо…
І я подумав, що ось так само, як обговорювали б водії де-небудь у гаражі «хвороби» своїх вантажівок, танкісти обговорюють проблеми танків. Так само, як приносили в ремзону деталі для КамАЗу – «Постав мені цей глушник, а то мій уже прогорів» – він притягнув сірий лоток до механізму заряджання від підбитого танка і попросив не зволікати з ремонтом.
То була звична робота – робота війни. Попереду були запеклі бої за аеропорт, потім – Авдіївка, бої під Маріуполем. Всюди, куди б не заносила доля, танк надійно зберігав життя свого екіпажу.
Наступного разу ми побачились із Сергієм за рік на полігоні, куди бригаду було виведено для бойового злагодження.
На моє запитання, чи є ще серед танкістів мій давній знайомий, комбат Михайло Сидоренко – тоді майор, тепер підполковник – лише усміхнувся:
– Аякже. Старший механік-водій. Разом із «Барсиком» служать.
Вкритий маскувальною сіткою, свіжопофарбований танк стояв серед своїх броньованих побратимів, виділяючись написом на гарматі – «Барсик».
Тож недарма танк назвали ім’ям щасливого кота.
