Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Навесні 2014-го в нашу країну прийшла війна, що змінила життя багатьох людей. Війна, яка відкрила справжніх героїв – воїнів, які зі зброєю в руках стали на захист України, тих, хто віддав рідній неньці не лише здоров’я, але й найцінніше – своє життя.
Особлива роль на початку того важкого і драматичного для нашої держави періоду належала незвичайним людям, які в мирному житті були такі далекі від військової справи. Бо саме захисники-добровольці підтвердили те, що справжнього чоловіка ніщо не зупинить, щоб дати відсіч підступному ворогові. Адже, щоб боронити Батьківщину, необов’язково бути військовим, а потрібно її просто любити. Тому вони залишили свої домівки, сім’ї, улюблену справу й пішли на російсько-українську війну, щоб незабаром стати героями…
Одну з історій, яка є прикладом громадянського та солдатського героїзму й безмірної любові до України, мені розповіли організатори та учасники проєкту «Якби не війна». Саме під такою назвою взимку 2017-го було презентовано фотовиставку в Дніпрі.
Однією з частин представленої експозиції була та, що мала назву «Війна – це тимчасово. Професії». Героями цього блоку стали 12 бійців-патріотів, які до початку бойових дій на Донбасі працювали агрономами, лікарями, вчителями, музикантами та навіть діджеями, а коли настав важкий час, ці мужні чоловіки стали кулеметниками, стрілками, саперами, снайперами, механіками-водіями.
Розповіді зображених на світлинах людей вражали присутніх та змушували замислюватися: а зміг би так я?.. Приклад того – історія Народного Героя України, лицаря ордена «За мужність» ІІІ ступеню солдата Євгена Гуділова. До війни він мешкав у Дніпрі, професійно займався програмуванням, зовнішньою рекламою, творив музику та сам виховував доньку й сина. Після початку бойових дій на Сході країни Євген не вагаючись пішов добровольцем захищати рідну країну та своїх дітей.
– Я не професійний військовий й ніколи не хотів ним бути, навіть не служив в армії, але якщо не я, то хто?, – розповідав Євген про те, що стало причиною стати на захист України. – Коли розпочалися бойові дії на Донбасі, для себе вирішив, що маю бути там. Я не хотів, щоб війна прийшла у мою домівку й лишила майбутнього моїх дітей. Воював стрільцем у батальйоні «Донбас». На передовій, у районі Артемівська, підрозділ був вже у травні 2014-го. Потім бої зі звільнення Попасної. А наприкінці серпня – Іловайськ…
У тяжких та виснажливих боях за Іловайськ 24 серпня 2014 року солдат Євген Гуділов, із позивним «Ворон», зазнав важких поранень. Уламки від ворожої ракети пробили шолом та поранили голову, просікли усю ліву частину тіла, розтрощили кість руки. Йому випалило ліве око та поранило праве. З його слів, про це він майже нічого не пам’ятає. А трагічне для кожного українця словосполучення «Іловайський котел» Євген почув, коли вийшов із коми. Попри тяжкі поранення та неймовірні випробування, він вижив… Бойові побратими вчасно евакуювали його під шаленими обстрілами по дорозі, яку невдовзі перекрили російські військові. Чоловік переніс незчисленну кількість операцій, довготривале лікування у Дніпрі та Києві, реабілітацію в Україні та за кордоном. Попри неймовірні випробування, Євген ні про що не шкодує. За його словами, він знов повторив би весь той шлях, який довелося йому пройти разом зі своїм батальйоном.
Згадую, як того дня, на виставці, Євген Гуділов, переглядаючи портрети бойових побратимів, скромно сказав: «Я на фронті нічого героїчного не зробив».
– Я просто робив те, що мав робити. А те, що зроблено дівчатами – організаторами проєкту, дійсно заслуговує поваги, – ділився у ті дні своїми враженнями мужній чоловік. – Це потрібно робити, адже люди повинні знати своїх героїв в обличчя. На світлинах багато моїх товаришів. Є бійці, які чесно виконали свій військовий обов’язок, але, на жаль, загинули.
Пам’ятаю, як ми разом із Євгеном підійшли до стенда зі світлинами загиблих воїнів й зупинилися поруч із портретом солдата Руслана Рябова з позивним «Руха».
– Я зобов’язаний цьому хлопцю своїм життям, – сказав Євген. – В Іловайську, 24 серпня 2014-го, він та інші побратими-герої «Мішка»,«Добрий», «Сапог», «Кавказ», ризикуючи собою, витягували важко поранених із поля бою безпосередньо під час обстрілу нашої позиції. «Руха» звільняв Артемівськ, воював за Попасну та Лисичанськ. Брав участь в штурмах Іловайська, куди зайшов із батальйоном «Донбас» і залишався там до останнього.
Через декілька днів, 29 серпня 2014 року, солдат Руслан Рябов, як і сотні інших українських воїнів, героїчно загинув в бою, під час розстрілу нашої колони російськими військовими в так званому «зеленому коридорі смерті».
Світла пам’ять воїнам-захисникам, які віддали своє життя за Україну. Ми не маємо права забути про те, що вони для нас зробили, адже, якби ці бійці не пішли на війну – невідомо, що нині було б із нами…
