Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
60 років тому в 20 числах серпня на ХVІІ літніх Олімпійських іграх у Римі український борець греко-римського стилю (тоді – класичного) Іван Богдан став чемпіоном у важкій вазі. На сьогодні 92-річний Іван Гаврилович – найстаріший український олімпієць.
«Командир частини своїм наказом відправив мене,
солдата-сапера, боротися»
– У 1948 році мене було призвано до армії і я потрапив у саперну частину, – розповів кореспонденту АрміяInform Іван Гаврилович. – А коли треба було формувати команду борців для участі на спартакіаді Київського військового округу, моя кандидатура привернула увагу командування. Зріст на той час я мав майже 190 і важив близько центнера. Скільки я не відмовлявся, командир частини своїм наказом відправив мене боротися до Києва.
Богдан подолав усіх своїх опонентів у підгрупі військових частин і лише в фіналі поступився майстру спорту – представнику військового навчального закладу, який ще й був важчий за солдата-сапера. Але вже наступного року взяв реванш. Талановитого борця примітили в київському СКА і перевели на службу до столиці України.
– Тоді й розпочалось моє активне життя в спорті, – продовжує розповідь Іван Богдан. – На першості Збройних сил Радянського Союзу я виборов третє місце. Мене почали викликати до головної команди країни. А коли підійшла до завершення служба в армії, я був уже майстром спорту і готувався до «дембеля».
«Залишився на службі,
бо пообіцяли посприяти здобути освіту»
Та керівництво Київського військового округу в особі тодішнього командувача генерал-полковника Антона Гречка не поспішало розлучатися з перспективним спортсменом.
– Він викликав мене особисто і запропонував залишитися в спортивному клубі на надстрокову службу, – говорить Іван Гаврилович. – Слухаю я генерала, а перед очима – рідне село, трактори, що обробляють нашу родючу землю. Я навіть на якусь мить відчув запах зораного поля… Але командувач взяв тим, що запропонував сприяти моєму навчанню. У мене ж за плечима було лише 7 класів.
Спочатку Богдан закінчив спеціалізовану школу при Інституті фізичної культури, а потім вступив й до самого вишу. «Закінчу інститут, приїду в село, то, можливо, й директором школи стану», – розмірковував спортсмен. Але подальші перемоги на борцівському килимі перекреслили всі плани Івана. 1958 року він стає чемпіоном СРСР.
«Натирав перед поєдинком вуха, зціплював зуби,
шепотів «За неньку-Україну!» і виходив на килим»
– Їхати в статусі чемпіона в село працювати директором школи вже було якось незручно, – усміхається Іван Гаврилович. – Хоча й не любив я боротьбу, та це вже було моєю роботою. Натирав перед поєдинком вуха, зціплював зуби, шепотів «За неньку-Україну!» і виходив на килим. Особливо такий ритуал допомагав на змаганнях за кордоном.
На ХVII Олімпіаду до Італії Богдан уже поїхав у статусі чемпіона світу. У фінальному поєдинку на римському килимі йому протистояв легендарний німецький борець Вільфрид Дитрих, який одночасно виступав у обох видах боротьби, був учасником п`яти Олімпіад, володарем п`яти олімпійських нагород, за що був занесений до книги рекордів Гіннеса.
– Вболівати за мене до Риму по туристичній путівці приїхала моя молода дружина, – згадує Іван Гаврилович. – І я їй пообіцяв виграти турнір. Ну, хіба міг я програти за такої підтримки навіть самому «королю килима» німцю Дитриху!?
На початку 90-х років олімпійський чемпіон Іван Богдан продав свою найціннішу нагороду
– Дочка з чоловіком розлучалися, і потрібно було відкупити в зятя квартиру, – пояснює Іван Гаврилович. – Великих статків я не накопичив, тому й вирішив продати московському колекціонеру олімпійську медаль і так допомогти дочці. Власне, в цій квартирі я й мешкаю сьогодні. Тож можна сказати, що олімпійська нагорода поміняла «статус» (усміхається).
Після перемоги в Римі високі армійські чини неодноразово пропонували Богдану перебратися до Москви в елітний ЦСКА, та спортсмен кожного разу відхиляв запрошення – «В Україні затишніше і спокійніше».
За своє багатогранне 40-річне життя в спорті Іван Богдан тренував армійську футбольну команду, викладав фізичне виховання в Суворовському училищі, очолював армійську дитячо-юнацьку спортивну школу, дав путівку в спортивне життя десяткам хлопчикам. Він й сьогодні бажаний гість і мудрий порадник на тренуваннях молоді. А ще через все життя проніс любов до рідного краю та зберіг запах свіжої чорноземної ріллі.
– Мене й сьогодні страшенно тягне до рідного села, – признається Іван Гаврилович. – Пропав у мені знаменитий хлібороб (усміхається). Це не я полюбив спортивну боротьбу, це вона закохала мене в себе.
