Під час цих дій, як відомо, важливі бойові завдання покладаються на підрозділи Річкової флотилії ВМС ЗС України. Сприяючи військам, що…
Свій день народження старшина Сергій Познік, військовослужбовець окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка, відзначає двічі на рік і обидва рази 27 серпня.
2014 року саме у його день народження доля зробила Сергієві найцінніший подарунок – йому вдалося вижити під нищівним обстрілом російських окупантів, які з трьох сторін, майже впритул розстріляли ротно-тактичну групу 92-ї бригади, що висувалася для деблокування українських підрозділів під Іловайськом. Тоді на ґрунтовій дорозі між донецькими селами Новозар’ївка та Войкове спаленою та понівеченою залишилася майже вся бойова техніка колони, а імена перших 12-ти полеглих Героїв назавжди увійшли у Книгу Пам’яті бригади.
– Ми все зрозуміли у березні 2014 року, коли так звані зелені чоловічки вже гуляли Кримом, – пригадує Сергій. – Розуміли, що буде війна. Але ніхто не думав, що вона буде такою підступною та кривавою. Тоді, у березні, бригаду підняли за сигналом «Бойова тривога». Ми отримали зброю: пістолети, автомати, – ділиться спогадами Сергій Познік.
У червні 2014 року в Сергія народився син
– Ще за кілька місяців до народження сина я мріяв, як ми разом усією сім’єю їхатимемо гірським серпантином Криму на відпочинок до моря, – говорить Сергій. – Але всі плани зламала війна…
На той час особовий склад бригади не налічував й тисячі осіб. Оголошення мобілізації дещо покращило ситуацію, але військовослужбовці були ще не підготовлені до ведення бойових дій. Переважна кількість мобілізованих, а це були мешканці Донеччини та Луганщини, прямо заявили, що не підуть воювати. Тоді мотивований кістяк бригади склали контрактники та учасники бойових дій в Афганістані, миротворці з Югославії, Іраку.
– Саме завдяки цим хлопцям і їхньому бойовому досвіду ми отримали те, чого ніхто з нас тоді не мав – знання. Саме завдяки їм, більшість з нас вижила в тому пеклі, – пригадує співрозмовник. – А от на тих, хто стояв поруч у строю, але відмовився захищати свої домівки, в мене й досі є образа.
Перші місяці Антитерористичної операції бригада виконувала завдання на Харківщині. Її підрозділи охороняли важливі стратегічні об’єкти, оберігали державний кордон України від можливого російського вторгнення. Але вже у другій половині серпня 2014-го постало питання про відправку її підрозділів на Донбас. Через низьку на той час комплектацію особовим складом вдалося сформувати лише підсилену ротно-тактичну групу.
– Ми отримали зброю, бронежилети старого зразка та волонтерські рації, – розповідає старшина. – А от захисні шоломи, які нам видали, були призначені для спецпідрозділів МВС, але аж ніяк не для бойових дій.
23 серпня 2014 року. Щойно сформована ротно-тактична група бригади висунулася з ППД до району АТО. На той час ніхто з бійців достеменно не знав, куди саме і на який термін вони виступають на фронт, але кожен був у готовності виконати будь-яке бойове завдання.
– Їхали польовими дорогами, об’їжджаючи будь-які населені пункти, – пригадує Сергій Познік. – Телефонами з GPS не користувалися, їхали лише дорогами, які вибирали по старих картах. Коли в’їхали в район бойових дій, найбільше вразила кількість вирв та зруйнованих будинків – артилерія та РСЗВ російських окупантів безжально нищили будь-яку інфраструктуру Донбасу, не розбираючись, є там українські військові, чи ні.
Старшина пригадує, що увечері 27 серпня колона зупинилася неподалік села Комсомольське Старобешівського району. Майже відразу над нею почали кружляти ворожі безпілотники, а за кілька хвилин розпочався перший мінометний обстріл.
– Ми одразу заховалися у лісосмузі й почали окопуватися, – розповідає Сергій. – Тут в пригоді стали поради наших товаришів-афганців, які орієнтувалися в ситуації краще нас, необстріляних бійців. Ми вкопувалися у землю, маскували техніку, готувались дати бій.
…Другий обстріл розпочався пізнього вечора і тривав до 5-ї ранку.
– Ми почали «огризатися» – з танків та САУ, що були в нашій колоні. Подавили декілька вогневих точок противника. Та все ж сили були нерівними, тому з пастки змогли вирватися тільки два БТРи та вантажівка. Решта нашої техніки згоріла. Ми ж розбилися на кілька груп і відступили, – гірко згадує Сергій.
Наші захисники вирвалися з оточення
Група Сергія, якій вдалося вирватися з оточення, почала пробиватися до своїх.
– Йшли переважно в повній темряві, щоб бути менш помітними, – згадав старшина. Їжі та води не мали, тож доводилося скидатися грошима, когось перевдягати і відправляти до найближчого села за продуктами. Відношення місцевих жителів було таке собі – хтось допомагав, а хтось, напевно, відразу нас здавав, бо впродовж всього маршруту нас переслідували росіяни.
Зрештою Сергію Позніку з товаришами вдалося домовитися з місцевим фермером про автомобіль.
– Це була тентована «Газель», в яку ми щільно натрамбувалися, – говорить він. – Я прорізав діру у тенті, щоб бачити, куди той місцевий нас везтиме. Дорогою зустріли іншу нашу групу, яка їхала двома автобусами, тож ми вирішили пересісти до неї. Знову скинулися грошима і віддали водієві останніх дві тисячі гривень – за витрачене на нас пальне та за порізаний тент.
До мирної території військовослужбовці добиралися так само обережно: вночі, обходячи села та містечка Донбасу – боєприпасів не вистачило б навіть на короткий бій, тому група намагалася уникати будь-яких зіткнень з ворогом.
– Ми вижили та вибралися – і це головне. В ті дні ми навчилися цінувати будь-яку підтримку, будь-яку допомогу – будь то магазин з набоями, чи відро води від місцевої мешканки, яке вона крадькома винесла для нас на околицю села. Ми зрозуміли, з яким безпринципним та безчесним противником зустрілися, і зрозуміли, що це – надовго. Але й сьогодні ми відстоюємо свою землю, тому обов’язково переможемо. І колись разом із сином ми таки проїдемо гірським серпантином українського Криму.
Фото автора та з архіву Сергія Позніка
