Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Сьогоднішній співрозмовник АрміяInform — директор Музею совєтської окупації України Роман Круцик — людина, яка десятки років свого життя присвятила відновленню історичної правди, вшануванню пам’яті жертв компартійного режиму.
Нещодавно Україна вшановувала пам’ять тих, хто став жертвою двох тоталітарних режимів — комуністичного та нацистського. Скільки саме людських життів вони загубили, достеменно невідомо. Але історики-дослідники схиляються до думки, що, враховуючи загиблих у роки Другої світової війни, їхня кількість сягнула понад 100 мільйонів.
— Пане Романе, і сьогодні знаходяться поміж нас люди, які порівняння Сталіна з Гітлером вважають некоректними, а то й злочинними. Мовляв, Йосип Віссаріонович не знищив мільйони людей у газових камерах, не обплутав усю Європу концтаборами, як це зробили нацисти. Ба більше, саме колишня Радянська армія покінчила, попри всю пошану до союзників, з фашизмом у травні 1945-го…
— Так, таке ноу-хау, як газові камери, належить нацистам, а не комуністам, і це наші батьки й діди зламали хребет гітлерівському режиму, за що ми маємо бути їм вдячні до останнього подиху. Але не забуваймо про мільйони громадян колишнього СРСР, яких сталінський режим запроторив до радянських концтаборів.
Скільки українців пройшли через ГУЛАГ? Скільки їх там вимирало? Скількох кати НКВС, виконуючи волю вождя, розстріляли? Хто назве точну кількість померлих голодною смертю у 1932-1933 роках? Ніхто, жоден історик не назве навіть приблизних цифр. Але ми знаємо, що рахунок іде на десятки мільйонів людей.
А хіба наших солдатів, які потрапили до рук гітлерівців, Сталін не оголосив зрадниками, запроторюючи багатьох з них після звільнення з нацистських таборів до радянських? Словом, кожен із цих диктаторів залишив в історії свій кривавий слід. Ви знаєте хоча б одного з правителів в історії людства, який би знищив стільки своїх земляків, як Сталін? Я, наприклад, не знаю, хоча давно цікавлюся подібними питаннями.
— Ви багато років займаєтеся відновленням історичної правди щодо тих українців, котрі стали жертвами комуністичного режиму. А з чого все почалося?
— Улітку 1989 року я випадково дізнався про розстріли людей, які чекісти проводили у червні 1941 року в одному з лісів моєї рідної Івано-Франківщини. Більш того, місцеві жителі, які були свідками цієї екзекуції, навіть показали цей глухий закуток під назвою Дем’янів лаз. Майже 50 років вони мовчали, наче в рот води набравши: боялися всесильного КДБ. Так ось, під час розкопок ми виявили останки 529 жертв. Те, що я побачив, дістаючи кістки, черепи людей, у тому числі й дитячі, перевернуло всю мою свідомість. Тоді все й почалося.
— Скільки в Україні таких Дем’янових лазів?
— Вичерпної відповіді на це питання ніхто не дасть. Але впевнений, що їх сотні: чекістам треба ж було десь ховати сліди своїх кривавих злочинів. У безіменних могилах свій останній прихисток знайшли десятки українців, у деяких — сотні, а є і такі, що й тисячі.
Наприклад, у Биківнянському лісі, що неподалік Києва, закопали в землю, за різними оцінками, близько 100 тисяч осіб. Ми знаємо, що подібні поховання є і в Дніпрі, Вінниці, Умані, інших містах України. Але здійснити розкопки та перепоховати достойно останки жертв сталінізму неможливо, оскільки на місцях поховання побудовані різні об’єкти, зокрема й розважальні. Наприклад, у Вінниці на тому місці, де поплічники Берії відправили на той світ тисячі людей, нині шумить міський парк…
Щодо Західної України, то тут ситуація ще складніша: Червона армія ще не дійшла до Берліна, як від рук «визволителів» тріщали березові хрести на таємних похованнях, висипаних галичанами під час німецької окупації, викорчовувалися цілі ліси, зрівнювались бульдозерами яри, що стали місцями масових нищень українців. А живі свідки, які бодай словом згадували про них, безслідно зникали. Словом, Радянська влада зробила все можливе й неможливе, щоб приховати правду про свої злочини. Але це не завжди їй вдавалося, бо лише протягом 1989–1999 років на теренах Івано-Франківщини були здійснені розкопки 114 поховань. Зокрема на Старому цвинтарі в Івано-Франківську, неподалік села Посіч, що в Чорному лісі, поблизу селища Войничів. Серед 150 розстріляних там були знайдені 52 дитини.
— Розкажіть, будь ласка, про Музей совєтської окупації, який Ви очолюєте. Зокрема хто ініціював і працював над його створенням, чи багато маєте відвідувачів.
— Музей створено зусиллями Київського осередку Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Перших відвідувачів заклад прийняв 30 листопада 2001 року. Тут немає нічого зайвого й надуманого — все побудовано на документах.
— Чесно кажучи, коли я дізнався про існування музею, то був шокований його назвою…
— Побувавши в нас, ви все ж змінили свою думку?
— Звичайно…
— У нас все побудовано на конкретних фактах, узятих, зокрема, з архівів каральних органів колишнього СРСР. Першою експозицією була «Забуттю не підлягає: хроніка комуністичної інквізиції 1917–1991рр.». Після ознайомлення з нею багатьом відвідувачам стає моторошно. Були випадки, коли кількох жінок довелося відпоювати корвалолом!.. Згодом з’явилися й інші експозиції, зокрема «Київський мартиролог (знищені комуністами архітектурні пам’ятки Києва)», «Українські Соловки», «Голодомор у фотодокументах», «Народна війна».
Завітавши до музею, кожен охочий дізнається про Українську Народну Республіку, яку російські більшовики втопили у крові, як після цього утверджувалася радянська влада. Може ознайомиться із системою концтаборів, що існувала в колишньому СРСР і через які пройшли сотні тисяч українців тощо.
Протягом десятиліть нам розповідали про успіхи Української РСР — під крилом, звісно, компартії — у сфері індустріалізації, розвитку науки та техніки. Правда, не згадували про ту ціну, яку заплатив наш народ за цю індустріалізацію. А ціна страшна — мільйони людей, померлих у 1932-1933 роках голодною смертю. Адже сталінський режим відбирав у селян хліб до останньої зернини, цим самим провокуючи навіть канібалізм.
— І сьогодні на 29-му році існування на політичній мапі незалежної Української держави вистачає людей, які не лише ностальгують за колишньою імперією, що відібрала життя у мільйонів українців, а й заперечують терор компартійного режиму проти власного народу. Звідки й запитання: майже 20 років тому, коли створювали музей, противників у нього не було?
— Були. При чому із самого початку. Наприклад, один відомий на ті часи представник компартії заявляв, що «музеї повинні показувати реальну історію та сприяти об’єднанню, а не роз’єднанню громадян». Особливо цього пана-товариша обурили експозиції, які показують терор, вчинений на теренах України російсько-більшовицьким режимом. У музеї бував колишній Президент України Віктор Ющенко, який підтримував нас у прагненні відкрити хоч і страшну, але правду про минуле. Проте навіть за такої позиції Віктора Андрійовича нам не лише не сприяли у розширенні експозицій, а й відверто саботували наші прохання про надання тих чи інших матеріалів. Наприклад, тодішній головний архіваріус країни заявляла, що поки вона жива та обіймає цю посаду, «бандерівці нічого не отримають». На сході кажуть: собака бреше, а караван іде. Так і ми, попри всі намагання перешкодити, вперто йшли своїм шляхом.
Згодом наші противники від слів перейшли до справ, зокрема кілька разів били вікна. Ми здогадувалися, хто це зробив, але довести не змогли. А правоохоронні органи, м’яко кажучи, не переймалися пошуком зловмисників.
— Але ж ці експозиції повністю базуються на документах, виступах вождів радянської Росії, її воєначальників, під проводом яких і відбувалася у 20-х роках окупація, звіти ЧК, НКВС, МДБ про «боротьбу з петлюрівцями та українськими буржуазними націоналістами»…
— Ну і що з того, якщо чимало людей живе в полоні міфів, утлумачених в її голову комуністичною пропагандою? Серед тих, хто заперечує терор, голодомори, є чимало людей, які все прекрасно знають. Але з політичних, інших міркувань продовжують чорне називати білим і навпаки. З дня створення музею минуло майже 20 років, за цей час відкрито всі архіви колишніх каральних органів радянської імперії, опубліковані десятки тисяч документів, що проливають світло на ті часи, але певна частина українського суспільства так і не змінила своїх поглядів. Ба більше, 40-річні політики заперечують ті жахіття!..
Украй негативно сприйняли появу музею у російському посольстві, заявивши, що «це не лише не сприятиме зміцненню наших братерських стосунків, а й сіятиме ворожнечу». І мені цілком зрозуміла така позиція росіян: відвідавши музей, будь-яка адекватна людина зрозуміє, що ніякого братерства не було, переконається, що радянська влада, яка тут панувала більш як 70 років, була принесена на багнетах російських більшовиків, а трималася на багнетах ВЧК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ.
— Наші доморощені «історики», заперечуючи страшні жахіття минулого, хіба не ллють воду на млин Путіна та його режиму?
— Звичайно. Була б моя воля, я ввів би до Кримінального кодексу статтю, яка б передбачала відповідальність за спотворення історичної правди про трагічне минуле українського народу — ті інсинуації, до яких вдаються ці негідники, є нічим іншим, як наругою над пам’яттю мільйонів українців, які скінчили свій життєвий шлях у концтаборах.
— Експозиції, що відображають масштаби більшовицько-чекістського терору, вражають, від них стає моторошно. Але в музеї є експозиція «Народна війна», яка доводить, що українці чинили опір новим «господарям життя»…
— Багато хто зізнається, що лише ознайомившись з нею, дізнався про той спротив, який українці чинили окупантам. Створення цієї експозиції нам далося нелегко: потрібно було побувати в майже всіх обласних архівах СБУ, де збереглися документи 20-30-х років, які показують рух спротиву. Насамперед селянські повстання, що спалахували практично в усіх регіонах України. Ми використовуємо понад 300 світлин, сотні статистичних даних, узятих з архівних документів тодішніх каральних органів, які придушували народні виступи. Впродовж 1917–1932 років в Україні діяли 692 підпільні організації, 1 435 повстанських загонів, з них відомих — 689, невідомих — 746. За чекістськими документами, з 1917-го до 1932 року в Україні відбулося 268 повстань. Загалом 265 районів були охоплені стихійними виступами селян, у 108 районах повсталі знищували чекістів, комуністів і продзагони, що відбирали хліб.
Протягом доби на східному напрямку російська армії втратила 640 осіб, 8 танків та 16 ББМ.
Працівники Державного бюро розслідувань повідомили про підозру посадовиці однієї з військових частин Миколаївської області, яка допустила безпідставне перерахування місячної зарплати бійців на рахунок цивільної особи.
Президент України Володимир Зеленський заявив про оновлення роботи Ради національної безпеки і оборони України та визначив основні завдання.
На території Румунії знайшли уламки, схожі на елементи дрона, поблизу річки Дунай і кордону з Україною.
За результатами репатріаційних заходів в Україну повернули 121 полеглого оборонця.
Під час бойової роботи на Запорізькому напрямку прикордонники спільно з бійцями 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця» виявили та знищили черговий комплекс далекого візуального спостереження «Муром-М».
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…