Смертельний інцидент стався над грецьким островом Карпатос в Егейському морі в контексті Егейської суперечки — конфлікту між двома державами-членкинями НАТО щодо суверенітету та суміжних…
29 серпня 2014 року — день прориву з оточення під вогнем російських військ, який став не тільки трагедією, а й проявом масового героїзму наших воїнів.
Багато хто пам’ятає кадри зі згорілою пожежною машиною під Іловайськом у серпні 2014-го. Вона стояла трохи осторонь від дороги. Що ж тоді сталося?
…Машина йшла в одній з колон. Перед нею — два КамАЗи з пораненими. На тентах — червоні хрести. Але для російських танкістів вони були всього лише однією з рухомих цілей. Постріл російського танка розніс першу машину буквально на шматки. І тоді, закриваючи другу машину, вперед рвонули бійці батальйону «Донбас». Серед них був і Євген Харченко з позивним Red — озброєний гранатометом, але вистрілити він не встиг. Другий постріл російського танка влучив точно в кабіну його машини.
Поранені з другого КамАЗа встигли вибратися з кузова й розповзтися. Вони вижили…
…З мамою Євгена Харченка Наталією кореспондент АрміяInform мав нагоду поспілкуватися особисто та дізнатися подробиці загибелі її сина.
«Коли він був в Іловайську, завжди нас підтримував, ніколи не розповідав, що в них там і як»
— Як він вирішив піти на фронт?
— Це було його рішення піти служити до батальйону «Донбас». Він відпочивав у Криму, любив його. Коли Крим було окуповано, я побачила, як у нього нездорово загорілися очі. Зрозуміла, що у нього щось «клацнуло» і він обов’язково піде захищати Україну. Ходив у військкомат, але йому відмовляли. З третього курсу академії МВС він перейшов на заочне відділення й закінчив факультет «Право та підприємництво», потім займався приватною юридичною практикою, відкрив свою компанію, набрав співробітників. Паралельно ще інший бізнес у нього був — торговельний. Поспішав жити, ніколи не опускав рук, був цілеспрямований, справедливий і водночас наївний, добрий і вразливий. Коли вирішив піти на фронт, для нас це було дуже болісно. Ми російськомовна родина, я етнічна росіянка, всі родичі в Росії живуть. Я йому ще казала: «Женю, не треба. Можливо, сюди не прийдуть». А він каже, що йде туди, щоб вони не прийшли.
Я дуже переживала, як він буде виживати у військових умовах. Про себе думала, що він взагалі такий домашній, строєм не любить ходити, і мама завжди була напохваті. Ми не могли йому перечити, тому що це рішення дорослого чоловіка, і ми його підтримали.
Коли він був в Іловайську, ніколи не розповідав, що у них там і як. Відповідь одна: «Мамо, все добре». І Антону навіть похвалився, братові: «Антоне, я відчуваю, що ви про мене молитесь, що ви мене підтримуєте. Мені тут щастить. Я бачив стільки смертей, стільки загинуло моїх хлопців, друзів, а мені щастить». Я якось Антону сказала, нехай би прикусив язика й узагалі — такі речі не можна говорити.
Вірю, що є якась сила, яка все бачить. Я йому молитви шила червоними нитками, зашивала в штани й говорила: «Ти все можеш втратити, а штани ти не втратиш». Напевно, на той момент він був не в тих штанях. Перед цим їх обстріляли, кажуть, речі всі згоріли. Про це ми мали інформацію.
«Вони ставали на коліна, цілували руки й говорили: «Завдяки Вашому синові та хлопцям, які були в тій пожежці, ми залишилися живі»
— Коли ви перестали отримувати від нього хоч якісь звістки?
— 27-28 серпня 2014 року був пост у фейсбуку Юрія Бутусова. Ми всі стояли під АП: наша сім’я, друзі, знайомі приїхали туди, просили, щоб хоч якусь посильну допомогу їм надали. У мене була в душі величезна надія, що все-таки хлопцям допоможуть, і благополучно вийдуть вони з цього оточення. Я тоді розуміла, що мій син мені не говорить усього, не писав, і я розуміла, в якій вони перебувають ситуації. А мені есемеска прийшла з телефона його друга Паші Вітренка: «У мене все добре. Женя». А потім, на наступний день, ми були під Міністерством оборони. Прорвалися до покійного Геннадія Воробйова, і ця людина теж зі сльозами на очах, величезним жалем, розвела руками… Загалом я зрозуміла, що у нас на багатьох ділянках скрутна ситуація, включаючи Іловайськ. Це в мене в голові тоді промайнуло… Ми приїхали додому, це було церковне свято, 28 серпня. О 17:30 ми стіл накрили, хотіли поїсти, і Женя дзвонить зі свого телефона. Я пам’ятаю його телефон — червона розкладачка, вживана, тому що він телефони постійно губив. І Женя мені дзвонив, зі мною розмовляв. Тоді він прощався. І я розуміла, що не сприймаю це. І просила: «це не до мене, це не моє, це не зі мною». Казала йому, що він найкращий, що ми його любимо, що в нього все буде добре й вони обов’язково вийдуть.
На наступний день ми відстежували ситуацію і по новинах, і мій чоловік в ютубі все дивився. Чекали цього виходу, чекали цього дня, ми ніч взагалі не спали. А потім за часом починаю дивитися, о котрій і як вони повинні були виходити, і, думаю, напевно, вже треба якось подзвонити йому. Я почала, а його телефон уже був поза зоною і більше не відповідав. Намагалася разів 10 ще зателефонувати, все було марно… Все… І потім вже, аналізуючи, що це було, хлопці сказали, в цей момент пожежну машину вже розбили. Всі Женіні товариші по службі там були. За кермом був «Ахім», з ними їхав командир 1-ї роти Сергій Петров «Тур», «Барні», «Восьмий», «Бірюк» і був з ними ще «Портос», він був на підніжці, кажуть, його кулеметна черга зрізала. Його знайшли у 18-му році. Андрій Щербина, він сам родом звідти, з Донеччини або з Луганщини, не знаю. Чоловік потім вивчав, чому пожежна машина виявилася збоку? Чому вона була не в колоні, чому її в колоні не розбили, а розбили в полі? Виявляється, першими йшли два КамАЗи з пораненими, з червоним хрестом. Російський танк розстріляв першу машину, яка разом з людьми розлетілася на шматки. І хлопці це побачили, ще можна було зістрибнути, сховатися, поповзти. Але вони виїхали та прикрили другу машину і прийняли удар на себе. Вони бачили, звідки стріляв цей танк, і завдяки їм хлопці з другого КамАЗа встигли сповзти, розповзтися й залишилися живі… Я з ними зустрічалася на Майдані, вони ставали на коліна, цілували руки та говорили: «Завдяки Вашому синові та тим хлопцям, які були в тій пожежці, ми залишилися живі».
Є фотографія, на ній чоловік мій стоїть, у центрі. Він з хлопцями їздив туди. Ось пожежна машина, вона ще димить, і червоними хрестами відзначені тіла обгорілі. Написано: «Ред», «Восьмий» і «Тур», ще хтось. Але це було потім. А в нас тоді почалися найважчі часи. Ми не мали жодної інформації, не знали, де наш син, постійно телефонували на цю волонтерську лінію. Постійно телефонували родичі «Реда» — стільки нам ніхто не телефонував. Усі хвилювалися. Загалом син старший, Андрій, через свого друга почав отримувати інформацію, йому сказали, в якому морзі у Дніпрі мій син. Спочатку розглядали фотографії, на якій обгоріле тіло. У нього на лікті було татуювання. На правому лікті він собі зробив таке: серп, молот у червоній зірці. Червоний колір він любив. Я у нього ще запитала, чому «Ред», бо red — червоний? А він мені сказав: «Ред», тому що коротко». Че Гевара для нього його ідеал, його символ, ще в дитячому-юнацькому віці були плакати Че Гевари, берети, футболки, все це у нього було.
«Вискочила на вулицю, ніде нікого немає, відкриті ворота та «Газель» заїжджає. Я бачу малиновий ящик, труну…»
— Як ви знайшли його?
— Брат, племінник і мій син їздили до Дніпра тричі чи чотири рази, шукали Женьку. До Запоріжжя їздили. Зрештою по фотографії, по ліктику з’ясували, що він був у цьому морзі. То було 18 вересня 2014 року. Сказали, потрібно їхати на впізнання. Така була ситуація… я на впізнання не пішла… піду тільки в тому разі, якщо побачу свого сина та його тут же заберу. Сказали, що фізично це зробити неможливо, тому що вони всі в мішках під номерами, і там все завалено. Сказали, якщо завтра його не заберете, не впізнаєте, ми вивеземо й закопаємо. Чоловік каже, це наш. Загалом по пальчиках, по ліктику знайшли розтрощене тіло. Ми його забрали.
— Коли ви почули, що його везуть?
— Я ті дні була в ступорі. Нам подзвонили з Дніпра, що його везуть додому. І потім надійшла інформація, що вони вже десь у Борисполі, і я краєм вуха чую питання: куди везти Женю — до моргу або додому? Запитали в мене. Я сказала, однозначно дитину везіть додому. Андрій, старший син мій, виїхав на трасу його зустріти. Мені було дуже шкода свого сина старшого, тому що він виїхав зустрічати брата, який повертається додому в такому вигляді. Вискочила на вулицю, ніде нікого немає, відкриті ворота і «Газель» заїжджає. Я бачу малиновий ящик, труну. Всі дивляться на мене, Женю понесли повз мене, а у мене абсолютно ніякої реакції, на всі боки подивилася, просила начебто допомоги… Розвела руками й запитала: ну хіба це Женя? Мені потім сказали, що я навіть не заплакала. Але це був він і є він, однозначно це він.
21 вересня ми його поховали в Бортничах.
Що я можу сказати… ми пройшли кола пекла й живемо з цим болем. Я завжди у хлопців питала: розкажіть, йому боляче було? Сказали, що він не відчув цього болю, що це було миттєво.
«Зробила татуювання в пам’ять про сина»
— Ви з кимось з його шкільних друзів спілкуєтеся?
— Так. Женю вже не повернути. За розповідями шкільних товаришів, він був боєць за справедливість, нікого не боявся, всіх захищав. Так, це йшло на шкоду його дисципліні, але він говорив правду. У нього було багато друзів. Ті ж самі друзі, коли ми привезли Женю… Один з них підійшов і запитав у мене, а навіщо ви його туди відпустили? Я на нього подивилася і кажу: «напевно, для того, щоб ти тут стояв». Він пішов замість тебе, в тому сенсі. У нас з кімнати ми прасувальну дошку не винесли, залишили за дверима, і тут — такий гуркіт, ця дошка — бабах! І я реально розумію, що це Женька обурився дуже сильно. Він завжди мені підказував щось. Він невидимий, але я відчуваю його присутність. Підтримка йде.
У всіх його друзів свої життя. Моя перукарка — Женіна однокласниця. Каже: «Ви навіть не можете уявити, який для нас шок був, коли сталося це з Женею. Ми в такому шоковому стані, в такому страху, не знали, як вам допомогти, як до вас прийти, що вам сказати». Є один друг, який весь час приїжджає на кладовище в день загибелі та в день народження. Приїжджає дуже рано, я розумію, що він там буває по шикарній ікебані. Ще один друг приходить до нас завжди на свята зі своїми дітьми, вони колядують і шоу нам влаштовують. Є ще один товариш, у якого троє діток, той відвідує нас і підтримує і морально, і психологічно, завжди Женю тепло згадує — це Саша Васюк. Всі вони живуть своїм життям, уже дорослі. Іноді бачу, виставляють фотографію зустрічі з випускниками, я дивлюся зі сльозами, тому що моєї дитини там немає.
— Наскільки я знаю, ім’ям вашого сина назвали вулицю в Бортничах, що раніше була Леніна. Я розумію, що питання звучить безглуздо, але що ви відчуваєте, проходячи по вулиці свого сина?
— Як тільки почався процес декомунізації, прийшли хлопці, друзі. Вони написали звернення — просимо перейменувати вулицю Леніна на вулицю Євгена Харченка. У нас були збори, узгодження, протоколи, збір підписів, уся наша міська громада, 99 %, віддала голос моїй дитині. Були спроби розбити вулицю на дві частини, назвати частину ім’ям іншої людини. Але я відстояла цю вулицю. Що я відчуваю? Спочатку мені було дуже боляче, я проїжджала й опускала голову, тому що прочитати ім’я свого сина… Тепер я не можу сказати, що звикла та змирилася, але всередині у мене таке відчуття, що син — Герой. Йому було 27 років, він не встиг одружитися, нікого не залишив. Але принаймні є вулиця, названа на його честь. Я вважаю, що він заслуговує на це. Загинувши, наші діти для нас, батьків, підняли дуже високу планку. І ми не маємо права опустити прапор, як це пафосно б не звучало.
— Бачу у вас татуювання «Донбасу» на руці…
— Знаєте, я його нещодавно зробила. В пам’ять про мого сина. Чоловік спитав: навіщо ти це? Я кажу, він мене там знайде за татуюванням.
Серпневий матеріал АрміяInform про зустріч із киянами побратимів Євгена Харченка, читайте тут.
