Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
29 років на політичній карті світу існує незалежна Українська держава. Про багатовікову боротьбу українців за право самостійно визначати свою долю – читайте в АрміяInform.
Історія формування української держави має тисячолітню традицію. Її початком є існування княжої держави, державного об’єднання полян Русі, згодом об’єднання Руської держави з центром у Києві. З її розпадом традиції державності перейшли до Галицько-Волинського князівства. Далі було Литовсько-Руське велике князівство, у складі якого Київська і Волинська землі користувалися значною автономією.
Уперше в XX столітті незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу
У XVII столітті на території сучасної України починає формуватися Козацька держава. Понад сто років козаки боролися за незалежність України, але досягти її їм так і не вдалося. У XVIII столітті український народ втратив свою державність та опинився у межах двох імперій — Російської та Австрійської на наступних двісті років. У XIX – на початку ХХ століття зароджується і розвивається український національний рух, який призвів до Української революції 1917-1921 років.
– Уперше в XX столітті незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу, — говорить кандидат історичних наук Володимир Вятрович. – Ця держава проіснувала 3 роки. Це були роки безперервної війни – з більшовиками та «білими». Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: герб, територію, військо, грошову систему, проводила дипломатичні відносини з іншими державами. У 1939 році українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи проти військ союзника німецьких нацистів – авторитарної Угорщини, і 15 березня проголосили незалежність Карпатської України. Тоді, захищаючи своє право на самовизначення, загинули близько 5 тисяч українців.
30 червня 1941 року у Львові Організація Українських Націоналістів проголосила Акт відновлення Української держави. У відповідь на цю політичну подію нацисти розпочали масові арешти українських патріотів. Протягом наступних понад 10 років десятки тисяч воїнів Української повстанської армії виборювали незалежність у визвольній боротьбі, спочатку у протистоянні з нацистським, а згодом комуністичним тоталітарним режимом.
Мрія мати власну державу знову визрівала роками у творчості діячів культури – шістдесятників, у політичних акціях протесту правозахисників та дисидентів, у прагненні мільйонів українців. Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» Радянський Союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік СРСР. Українці об’єдналися у масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР. І, нарешті, досягли своєї мети.
Росія ніколи не хотіла відпускати Україну зі сфери свого впливу
Жодна країна не висловила занепокоєння тим фактом, що на політичній мапі світу з’явилася нова суверенна держава. Окрім «демократичної Росії на чолі з самим демократичним президентом світу», як називала Бориса Єльцина західна преса. Сам Борис Миколайович публічно не робив якихось різких і недружніх заяв на адресу українців, які вирішили створити власну державу. Натомість окремі російські політики, зокрема з найближчого оточення Єльцина, не приховували свого розчарування рішенням українських парламентарів. Уже 26 серпня прессекретар Президента Павло Вощанов заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів право кожного народу на самовизначення, але «залишає за собою право порушувати питання про перегляд кордонів» перед республіками, які проголосили незалежність.
Володимир Василенко – Надзвичайний і Повноважний Посол України, професор, доктор юридичних наук:
«Дії Росії були зумовлені імперською ментальністю її владної еліти, яка в принципі не сприймала дезінтеграції Союзу РСР, завжди була налаштована на його збереження у тій чи іншій формі та прагнула утримати в його рамках республіки й насамперед Україну. Про це промовисто свідчила концептуальна модель Декларації про державний суверенітет РРФСР, яка була ухвалена 12 червня 1990 року і проголосила «про рішучість створити правову державу у складі оновленого Союзу РСР».
Під час зустрічі з президентом США Джорджем Бушем, яка відбулась 30 липня 1991 року, після відмови України підписати розроблений в Ново-Огарьово Союзний договір Єльцин висловив побоювання, що рух України до незалежності зруйнує Союз. Як згадував Буш, Борис Миколайович емоційно сказав: «Україна не повинна виходити з Радянського Союзу…»
Акт проголошення незалежності України написав Левко Лук’яненко за пів години так, що проголосували навіть комуністи
Левко Лук’яненко – колишній багатолітній в’язень радянських концтаборів, борець за незалежну Україну:
«Акт проголошення незалежності України я писав 23 серпня. Після серпневого путчу комуністи почали здавати позиції. Вони були розгублені. Частина з них навіть вступила до Народної Ради. Тому я запропонував депутатам якнайшвидше проголосити Україну незалежною державою. Дмитро Павличко доручив мені написати документ, який мав би відповідати нашим намірам. Я взяв з собою депутата Леонтія Сандуляка і ми пішли вулицею Грушевського, сіли на лавку й почали писати. У нас було пів години.
Це мав бути документ, який би не викликав жодних дискусій. Він мав містити мінімальну кількість слів. Назвати його вирішили Актом. Бо це не закон, а назва. Слово «Універсал» – термін політичної термінології Української Народної Республіки. Акт не викликає асоціацій ні з «петлюрівщиною», ні з «бандерівщиною».
Оригінальний Акт містив текст: «Відновлення української держави». Мої партійні товариші виправили на «проголошення», щоб не виглядало так, що ми відновлюємо Гетьманщину чи УНР. Комуністи, а вони представляли більшість в парламенті, не проголосували б за таке тлумачення. Акт проголошення незалежності України мав проголосити я. Але Леонід Кравчук, який вів засідання Ради, чомусь викликав Володимира Яворівського. Потім всі були страшенно злі на Яворівського, бо згідно з рішенням Народної Ради, я мав піднятися на трибуну і зачитати документ.
Думаю, Кравчук спеціально не пустив мене читати Акт, адже боявся, що комуністи в такому разі не проголосують. Яворівський був для комуністів своєю людиною. Я віддаю належне обережності та прозорливості Кравчука. Після виступу Володимира керівник КПУ Станіслав Гуренко запропонував перерву. Комуністи пішли на перемовини. Один із них говорить: «Чим же ми провинилися перед Москвою, що маємо відокремлюватися?» Уявляєте, який був рівень національної свідомості. А інший каже: «Ні, треба відокремлюватися, бо в Росії може початися гонитва на комуністів, як це було в 1956 році в Угорщині».
Такі були мотиви більшості комуністів проголосувати за українську незалежність. Все одно – це був найщасливіший день у моєму житті. Після голосування ми підхопилися, почали обніматися. А увечері на Майдані Незалежності відбувся загальноукраїнський мітинг, люди з’їхалися з усіх областей. Членів Народної Ради носили на руках.
Західний світ визнав незалежність України лише після референдуму, де понад 90 відсотків населення висловилися за суверенність. Такий результат став вирішальним ударом по Московії».
