На папері ця армія виглядала значно сильнішою за українську. Але війна швидко показала: сама кількість ще не гарантує переваги. Бо сучасна війна — це не лише ресурс. Це швидкість рішень,…
Дорогі мої мамуня Валя, папуня Гена та сеструнька Анжела!
Пише вам наймолодший ваш синок і Анжелин братик Костик — курсант N-ського тричі орденоносного, двічі орденів Суворова й одного ордена Кутузова військового училища імені Мініна і Пожарського.
У перших рядках свого листа хочу сповістити, що в мене все добре, чого і вам усім бажаю.
Перший курс закінчив напіввідмінником, маю у заліковій книжці тільки три четвірки. Наразі всі наші курсанти проходять практику. Але не в літніх таборах, як раніше, а по військових гарнізонах, оскільки, як ви знаєте, училище наше загальновійськове й готує фахівців для всіх видів військ.
Перед початком практики начальник училища сказав: «Балбєсів та невстигаючих у навчанні відправляємо на перевиховання у війська, може, хоч там вони серед люду служивого свою „дурь генетичну“ з голови виб’ють, а решті — запропонуємо щось цікавіше…»
Ось так, з легкої руки та обіцянки нашого керівництва, потрапив я на службу-практику до підрозділу інтендантів.
Служба, і не повірите, — повна лафа! Я навіть і не знав, що й так можна служити Родінє-матері. Якого тільки барахла, що позавалювалося на наших стратегічних складах, ми не возимо тепер як гуманітарку до братнього нашому російському народу — сирійському! Тут тобі й подушки, і каструлі, і дитячі іграшки, і консерви з туалетним папером… Словом, чого тільки душа твоя хоче — на, отримуй безкоштовно! І дихай вдячно у свою чалму!
А до чого ж самі араби — народ цікавий! Тисячолітню історію, здавалось би, за плечима мають, а такі непрактичні. Це, виявляється, не наш тямковитий в усьому брат-росіянин, що вміє правильно і шмат ковбаси від кільця відломити та й банку з маринованими огірочками на закусь одним ударом під дих відкрити, щоб кришка підлогою ще не одну годину дзиґою крутилась…
Видно, саме з цих міркувань і доводиться нам у свій гуманітарний конвой усіляких там радників та спеців у ролі няньок із собою тягати. Щоб, так би мовити, було кому на місці майстер-клас по кожному асортименту товару показати. Аби знали брати-сирійці, що під голову на ніч підкласти, а що до рота зранку потягти…
Правда, не обійшлось і без неприємності. Повертались ми тут днями після проведення чергової «гуманітарної акції» на свою базу… І от одному нашому лампасному раднику за п’ятнадцять кілометрів до міста Дейр-ез-Зор, що на північному сході Сирії, замандюрилось невеличку зупинку здійснити… Ну, самі розумієте, дорога є дорога… Коротше, зупинились, не встигли, як кажуть, ще й гудзики у відповідних місцях порозстібати, коли чуємо… Вибух!!!
І не стало нашого радника… Земля йому пухом…
Як розповідали згодом хлопці-сапери, бабахнула у того сановитого радника під ногами пачка макаронів із нашої ж гуманітарки… От і думай тепер, як та нещаслива пачка опинилась у цих краях… Чи випала з кузова КамАЗа, коли ми ще туди їхали, чи хтось із невдячних сирійців навмисне в ту нашу пачку міну запхав?!
Але ви, мамуню з папунею, за мене не хвилюйтесь. Як сказав наш ротний капітан-інтендант Голубцов, більше небойових втрат він у своєму підрозділі не допустить. Головне, щоб у дорозі, та й не тільки в ній, ми завжди були в памперсах і ні про яку зупинку, навіть секундну, під час гуманітарного марш-кидка навіть і не помишляли…
Родіна, виявляється, нікому помилок та безпечності не прощає!
Цілую вас, мої рідні і дорогі, міцно-міцно.
Ваш майбутній генерал — курсант Костик.
Неперлюстрований лист курсанта російського військового вишу Костика роздобув і до друку подав
Іван Грозний, спеціальний кореспондент Міжнародного бюро Інформагенції «СП»
