— Розкажіть, будь ласка, про те, як змінювалися засоби РЕБ/РЕР протягом періоду широкомасштабного вторгнення? — На початок широкомасштабки весь аналоговий РЕБ — це був білий шум. Було…
«Я дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, хто плачуть, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий чи немічний, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний! Я хотів би стати всім для усіх, щоби всіх спасти…» Ці слова були життєвим кредо Андрея Шептицького – митрополита Української греко-католицької церкви, якому він слідував до останнього подиху. Особливо у роки Другої світової війни. Сьогодні, 29 липня, минає 155 років із дня народження Митрополита і 95 років з дня його смерті.
Народжений у с. Прилбичі у знатній галицькій родині, Андрей Шептицький у грудні 1900-го був номінований на посаду Галицького Митрополита, на якій і залишався до смерті у 1944 році. Він завжди був провідником української національної ідеї, і за час служіння був активним учасником українського національного руху як на Галичині, так і поза нею.
Роль Митрополита
Митрополит Андрей Шептицький віддав багато сил освітянсько-виховній та видавничій діяльності, створив у Львові гімназію, підтримував українське приватне шкільництво і щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства. За його ініціативою також створено Львівський національний музей та український університет у Львові.
За час свого служіння Шептицький доклав значних зусиль для розбудови греко-католицької церкви як в Україні, так і за кордоном, був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму.
Нині вкотре УГКЦ порушує питання надання Митрополиту звання Праведника. І вкотре російські політики, телевізійні пропагандисти піднімають гавкіт навколо цього питання. Набір «гріхів», інкримінованих Шептицькому, стандартний, радянський: «посібник нацистів», «лютий ворог радянської влади», «вороже зустрів визвольний похід Червоної армії».
І справді, стосунки митрополита Андрея Шептицького, предстоятеля Української греко-католицької церкви з ОУН, особливо фракцією Бандери, були аж ніяк непрості. З одного боку, він вітав справу відродження незалежності України й усіляко прагнув її підтримати. З іншого – не сприймав їхніх методів. Він також не сприйняв методів нацистів: 14 січня 1942 року Митрополит Шептицький написав листа Гітлерові, де критикував політику нацистів щодо України.
На початку війни симпатії до німців були природним явищем для мешканців Західної України. Вони мали позитивний досвід австрійського врядування й очікували від німців сприяння у відновленні української державності. Натомість ненависть до більшовиків була очевидним наслідком радянської окупації 1939–1941 років, унаслідок якої з території Західної України депортовано понад 900 тис. осіб, з яких понад 200 тис. українців, 600 тис. поляків і 80 тис. євреїв – утікачів із Центральної Польщі. Тобто понад 10% населення регіону.
Справжнім шоком для мешканців Галичини стало вбивство в’язнів львівських тюрем, скоєні НКВД у момент відступу Червоної армії. Тіла в’язнів мали сліди нелюдських тортур. Тож вороже ставлення до більшовиків цілком можна зрозуміти.
Андрей Шептицький усе життя лишався вірним принципам християнської моралі
21 листопада 1942-го Шептицький звернувся до вірних греко-католицької церкви з пастирським посланням «Не убий!», де засудив людиновбивство і нагадав про шосту заповідь. Він засудив убивство євреїв. Сам переховував у соборі Святого Юра у Львові 150 осіб єврейської національності, переважно дітей. Серед тих, хто завдячує йому життям, був і майбутній рабин Військово-повітряних сил Ізраїлю Давід Кагане.
1 листопада 2013 року Антидифамаційна ліга США – правозахисна група, що бореться з антисемітизмом – посмертно відзначила Андрея Шептицького нагородою імені Яна Карського за мужність і героїзм у порятунку євреїв у часи Другої світової.
Попри дуже складні та мінливі політичні умови, Шептицький до останніх днів лишався вірним сином українського народу і назавжди останеться в пам’яті як один з найвпливовіших діячів ХХ століття.
