У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Коли на різноманітних ветеранських заходах бачу Володимира, щораз ловлю себе на думці, що дуже важко розгледіти в цьому впевненому чоловікові розгубленого та замкненого парубка. А саме так охарактеризував його керівник курсів із соціальної адаптації військовослужбовців проєкту «Україна – Норвегія», коли кілька років тому я шукала героїв для матеріалу. «…Напишіть про Володю Скосогоренка, – порадили мені, – він аж зчорнілий прийшов до нас на заняття у 2015-му. Не хотів ні з ким розмовляти. А нині сам допомагає ветеранам знайти себе в мирному житті, працюючи з ними як психолог»…
Круто змінити життя – від помічника кухаря з юридичною освітою до відомого в місті психолога…
….Володимира Скосогоренка стати військовим спонукала російсько-українська війна. Хоч до армії чоловік раніше не мав жодного стосунку, у 2014-му добровольцем прийшов у військкомат, адже, за його переконанням, хоча б один представник родини має захищати рідну землю від ворога. Одразу не призвали. На передову вдалося потрапити вже восени, під час третьої хвилі мобілізації.
Новотошківське, Попасна, Бахмут… Для Володимира, як і для багатьох ветеранів, це місця, які назавжди закарбовані в серці та думках, які змусили відчути на повну, що таке страх, біль, безмежна втома, і водночас – що таке віра у власні переконання, здатність йти до кінця та плече побратима.
– Пригадую шалений мінометний обстріл. По рації передали – напали на наш блокпост. Я із хлопцями – у бліндажі. Десь почав працювати наш кулемет. Ми, як у нірці, незрозуміло, що коїться навколо. А якраз незадовго до цього обстрілу на нашому посту були загиблі. Перші втрати побратимів стали шоком. І тут треба вийти з бліндажа, тобто пересилити страх перед невідомістю та зустрітися з ворогом віч-на-віч. І в той момент я дав відповідь на одне із запитань, які ставив перед собою, коли вирішив йти до війська: «Чи зможу подолати внутрішній страх перед смертю?» Виявилося, що зміг.
На війні Володимир не тільки знайшов відповіді на важливі запитання, він навчився цінувати життя й дивитися на світ позитивніше, навіть у найгіршій ситуації. «Але таке позитивне сприйняття – це навичка, яку слід розвивати, – зауважує Володимир, – і усвідомив це, коли почав вивчати психологію».
Допоможеш, якщо знаєш трудності армійського буття
Рішення стати психологом визрівало поступово.
– Під час демобілізації, на засіданні ВЛК, психіатр запитав зненацька: «Плачеш?» – пригадує Володимир. – Я його ще перепитав: «Тобто..?» Тоді почув у відповідь: «А я плакав. Це нормально». Тут у мене щось клацнуло в підсвідомості. Можливо, я чогось не знаю, неправильно розумію, що зі мною відбувається, і треба з цим розібратися. Уже після демобілізації усвідомив, що до попередньої роботи не повернуся. Тоді ще наречена, нині вже дружина, порадила вивчати психологію. Подумав, а чому б ні.
Одним із основних чинників мотивації у виборі професії Володимир називає усвідомлене бажання допомагати побратимам. Ветеран підійшов до цього питання навіть не з емоційного боку, а з точки зору логіки. Спираючись на досвід США, які мали великі проблеми з психологічною реабілітацією ветеранів Корейської та В’єтнамської війн, та СРСР, що ігнорував існування проблем із воїнами-афганцями, він усвідомив, наскільки робота психолога буде актуальною й через 10 років. А також розумів, наскільки важливим для учасників бойових дій є те, що людина, до якої вони приходять по допомогу, відчула всі труднощі армійського буття на собі.
– Уперше сам я звернувся до психолога у відпустці між ротаціями. Це був ще 2014-й. Порадили друзі. Молода дівчина-фахівець сама ще не розуміла, як зі мною працювати. Але їй вистачило фаховості й мудрості сказати: «Я не знаю, що з тобою відбувається», і я вдячний їй за правду. Але також вона зауважила: ці процеси, враховуючи, що я ще служив, скоріш за все, нормальні. Тож, коли почав вчитися на психолога, одразу чітко усвідомлював, що в роботі з ветеранами матиму невеликий, якщо можна так назвати, бонус – я сам пережив війну. Був в окопах і бліндажах, тримав у руках зброю і бачив ворога в обличчя. І це допомагатиме встановлювати контакт і вибудовувати довірливі стосунки.
Тож Володимир Скосогоренко в одному з вінницьких вишів здобув фах психолога. Ще під час навчання почав знайомитися з фахівцями, які працюють із ветеранами, та їхніми методиками. Досліджував, який метод буде цікавіший саме для нього.
Як розв’язувати проблемні ситуації без зайвих емоцій
Володимир Скосогоренко співпрацює з Вінницьким обласним товариством психологів і психотерапевтів, із відділом допомоги учасникам АТО при Вінницькій ОДА, обласною клінічною психоневрологічною лікарнею тощо. Також координує роботу громадських спілок регіону за напрямком психологічної реабілітації, очолюючи відповідний комітет у координаційній раді ветеранів при Вінницькій ОДА.
Ветеран – не псих, а неймовірно сильна людина з набутими військовими навичками, які вона вчиться застосовувати в мирному житті
А ще кілька років Володимир проводить індивідуальні консультації й безкоштовні групові тренінги з ветеранами і члени їхніх родин. І навчає їх, як розв’язувати проблемні ситуації без зайвих емоцій.
– Стосовно роботи саме з учасниками бойових дій, намагаюся брати найскладніші випадки. Це ветерани, які не можуть подолати агресію, знайти спільну мову із рідними, друзями, колегами, але натомість скрізь бачать небезпеку. Здебільшого вдається вивести людину із такого стану. Але лише за умови, коли вона хоче з нього вийти і щось робить cама. Також ветеранам дуже потрібна підтримка, особливо коли її немає від рідних. Маю такий приклад. Хлопець повернувся з війни до рідного села. Йому запропонували гарну посаду, сказали: «Ти захищав Батьківщину, ти відповідальний, дисциплінований, крутий, ми тобі довіряємо». Він радісний прибігає додому, хвалиться рідним, що планував просто влаштуватися робітником, а його беруть на вищу посаду. У відповідь від дружини та матері чує: «Тю, та який з тебе начальник». Ось так за дві хвилини знецінили всі здобутки цього чоловіка. І він пішов працювати простим робітником, став пригнічений, у нього немає мотивації й ресурсу зростати. Тож прагну допомогти в таких ситуаціях.
Також на тренінгах Володимир розповідає, як змінилися учасники війни та їхня поведінка, і як набуті під час бойових дій навички трансформувати в мирне русло. Аби ветерани та люди, які працюють з ними, краще розумілися на цих змінах, психолог пропонує учасникам тренінгів виконувати домашні завдання. Одним із них є перегляд фільму «Американський снайпер». У стрічці розповідається про долю морського піхотинця, якому із кожним разом все важче психологічно повертатися після ротації до звичного життя, оскільки важкі рішення, які він вимушений приймати на війні в Іраку, дисонують зі спокійним життям у Америці. Як зазначає Володимир, у фільмі гарно продемонстровані «правила війни», за якими живе військовий.
– Ми даємо завдання помітити та написати приклади цих правил, виявляти навички, які набував ветеран під час боїв, як він повертався додому з цими навичками і як їх застосовував у цивільному житті. Друга частина завдання – перенести ці приклади на себе, на реальне життя. Для тих, хто не є учасником бойових дій, ми теж даємо завдання застосувати ці правила щодо себе. У такий спосіб показуємо цивільним, що ветеран – не псих, а неймовірно сильна людина з набутими військовими навичками, які вона вчиться застосовувати в мирному житті.
Наостанок розмови Володимир Скосогоренко зауважує, що головне, чого він вчить ветеранів, це усвідомлення того, що в цивільне життя вони приходять із новою і, головне, успішною моделлю поведінки, яка може допомогти їм розвиватися в роботі, бізнесі, родині та звичайному житті.
