ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«Навіть у лікарів із досвідом Афганської та Іракської воєн, під час прибуття медичних бортів з Донбасу на очах були сльози»

5 Червня 2020
«Навіть у лікарів із досвідом Афганської та Іракської воєн, під час прибуття медичних бортів з Донбасу на очах були сльози»

Про досвід у професії військового лікаря, надскладні операції в районі бойових дій кореспонденту АрміяInform у інтерв’ю розповів заслужений лікар України, провідний хірург Головного військового клінічного госпіталю полковник медичної служби Ростислав Гибало.

Довідка: Полковник медичної служби Ростислав Гибало народився 1971 року. 1997-го закінчив Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, 2000 року — Українську військово-медичну академію. Із 2000-го працює в НВМКЦ «ГВКГ», із 2014 року — провідним хірургом НВМКЦ «ГВКГ».

— Ростиславе Віталійовичу, чому після закінчення медуніверситету Богомольця, Ви для себе обрали саме військову медицину?

— Я закінчив факультет педіатрії. Після закінчення вишу хотілося займатися хірургією. Розподіл із однієї спеціальності на іншу був практично неможливим, тож я вступив до військово-медичної академії. Уже під час першої практики виконав першу в своєму житті операцію. У нашому госпіталі були неймовірно професійні вчителі. Після випуску я мріяв потрапити на службу саме сюди. Так і сталося. А працювати почав ще з ІІІ-го курсу академії, офіційно заступав до чергових бригад. Я із родини лікарів. Тож любов до медицини була привита з малечку.

— Коли почали працювати з бойовими травмами?

— Хірургія працювала завжди. У мирний час, у воєнний час. У нас не було проблем, як у льотчиків, які не літали через брак пального. Не було проблем із військовою технікою, яка не їздила і не стріляла. Ми щоденно працювали лікарями. Якщо були важкі пацієнти до війни, то це в основному цивільні. ДТП, кримінальні, вогнепальні поранення, мисливські травми. І бойова травма була завжди, але не у великій кількості. Уперше масово стикнулись в лютому 2014-го року під час подій Майдану, коли люди в центрі столиці дістали вогнепальні поранення. Ми надавали допомогу як силовикам, так і «майданівцям». Не розбирались хто і з якого боку, допомагали усім. За перший день ми отримали понад 70 пацієнтів із тяжкими вогнепальними пораненнями. Це був перший епізод. Через два дні все повторилось зі снайперськими пошкодженнями. Пам’ятаю, як на територію привозили вже і 200-их.

— Розкажіть, будь ласка, як особисто для Вас розпочалась війна на Сході України?

— У перший тиждень разом із колегами написав рапорт і вирушив на допомогу нашим колегам на схід України. Команда анестезіологів, травматологів, госпітальні реанімобілі виїхали на підсилення до Харківського військового госпіталю. Наші ревматологи евакуйовували поранених практично з російського кордону в Луганській області. А ми тим часом проводили операції. Згодом до Ізюму їздили. Було багато короткострокових поїздок на допомогу, були й ротації. Влітку 2016-го, під час активної фази травм, я три місяці виконував обов’язки головного хірурга АТО. Їздив по усій території, оперував чи не у кожній лікарні, там, де були наші медико-сестринські бригади. Поранення, важкі пацієнти, ампутації… Це і Курахово, Авдіївка, Бахмут, Торецьк, Щастя і Станиця Луганська, усі мобільні госпіталі, які були на той час. Словом, оперували у всіх районах, де велись бойові дії.

— Із якими складнощами довелось зіштовхнутися на посаді провідного хірурга АТО?

— Ситуація тоді була непростою. Приймались надскладні рішення за лічені хвилини. Складно було протягом доби їздити без зупинки на найважчі поранення. Із Донецької в Луганську області й навпаки. Це нині хірург ООС із водієм і авто, а раніше з цим питанням також були проблеми. Допомагали волонтери, які надавали медеваки ASAP. Ми здобули неоціненний досвід не тільки в лікуванні ран і оперативного втручання в надскладних умовах, але й досвід у організації медичної допомоги. З’явилось розуміння шляхів евакуації, які для нас тоді були лише в теорії.

— Чи доводилось проводити евакуацію безпосередньо з поля бою?

— Ні. Моє переконання і думка наших керівників така — хірургові на полі бою робити нічого. Будь-який лікар, який там є, може надати першу медичну допомогу. Умов для надання хірургічної допомоги там немає. Той, хто там знаходиться, може накласти пов’язку, джгут, вколоти знеболювальне. Кваліфікований спеціаліст має бути там, де є умови й анестезіолог. Лікар, який вчився 10-12 років, має бути там, де він дійсно зможе кваліфіковано допомогти. Це буде «катастрофа», якщо ми усі наші дорогоцінні кадри віддамо на передову.

«У перший період бойових дій ми зіштовхувались з „медичним вигоранням“ медперсоналу…»

— Як військові хірурги взагалі зустріли війну? Чи не бракувало кадрів, чи вистачало медзасобів?

— На початку АТО на Сході не було госпіталів. У попередні роки військову медицину недофінансовували, скорочували лікарів. Навіть Дніпропетровський госпіталь був дуже слабеньким. У перші найгарячіші дні справді бракувало фахівців, щоб надати допомогу пораненим. Однак початок бойових дій не застав військових хірургів зненацька. Формування процесів здійснювалось під час активної фази бойових операцій. І етапність лікування, і взаємодія з цивільними лікарями, і максимальне наближення медичних закладів до фронту. Адже тоді найближчим був Харківський госпіталь. Багато цивільних лікарів пішли з місць роботи, у них просто не було досвіду лікування бойових травм. Доводилось виїжджати в такі лікарні й показувати, як обробляються вогнепальні поранення, як правильно закінчити операцію. Пояснювали, що військова хірургія відрізняється від цивільної. Етапність лікування, збереження життя і прискорене повернення у стрій — принцип військової медицини. Тому важливо було навчити зробити правильний мінімальний внесок і передати пораненого до більш кваліфікованих лікарів, які вже нададуть ефективнішу допомогу. Було складно. Однак нам вдалося і ми «висунули» 4 госпіталі, на базі яких створили бригади посилення, що розміщуються в районних лікарнях. Вони територіально стали ближчими. Ці бригади посилені військовими хірургами та анастезіологами, які мають досвід лікування бойової травми та правильно нададуть допомогу і далі направлять до мобільного госпіталю, а згодом на інші етапи лікування. Цивільні лікарі, які все ж лишилися у тих лікарнях, вже мають досвід лікування бойових травм.

— Що змінилося у військовій хірургії за час ведення війни?

— Під час бойових дій ми впроваджували ті технології, які не використовувались для лікування бойової травми. Це робота на печінці й підшлунковій залозі. Почали впроваджувати принципи роботи, які застосовують під час лікування онкології. Принцип, щоб не просто зашити, тампонувати й притиснути, а виконати більш анатомічно такі операції.

Так і вактерапія. Це — терапія ран із негативним тиском, якщо до війни ми застосовували таку систему при відсутності апаратів, орендуючи потрібні засоби, то нині, аби вилікувати тяжкі рани, таких апаратів у власності нашого госпіталю вже чимало. Тож ми можемо зберігати кінцівки і швидше загоїти великі рани. Використовуємо також ультразвукову кавітацію для лікування великих і забруднених ран. Про це написано вже велику кількість наукових робіт. Якби складно, важко і небезпечно не було під час війни, але це поштовх для розвитку хірургії. На сьогодні в нас є техніка, завдяки якій ми можемо лікувати швидше й ефективніше.

— Ця допомога надходила від держави?

— По-різному бувало. Госпіталь закуповував велику кількість апаратури, були і є волонтери, які активно нам допомагали, також і закордонна допомога. Для нас важливим було отримувати однотипову апаратуру. Була навіть проблема із тим, що кожен намагався принести щось нове. За час бойових дій до нашого центру приходили десятки наукових працівників, інноваторів, які пропонували сучасні технології і методики. Проте без доказової медичної бази, звичайно, що нічого запроваджувати не можна. Деякі речі взагалі не можна виносити на поле бою.

— Чи вивчали характер бойової травми?

— Так. Нині чимало хірургів на основі бойової травми пишуть наукові роботи, це кандидатські й докторські. Наші хірурги з Одеси за допомогою фахівців «ГВКГ» уже зробили величезний обсяг роботи на цю тематику. На основі знань про балістику, яка в нас є, про бойову травму і поранення, про енергію, яка виділяється під час проходження ранячого снаряду через тіло, вони зімітували тіло зі спеціальних гелів, гідрогелів, взяли пришвидшене фільмування і відстрілюють ці блоки на полігоні з різної зброї для документування. Органи були тваринні. Досліджували. Це усе математичні розрахунки. Однак робота триває і вже на етапі завершення, усього вам розказати не зможу. Можливо, це внесе зміни до суті про саму балістику і бойові травми.

— Спілкуючись з ветеранами, які зазнали травмування і ампутації кінцівок, дехто винуватить лікарів, критикує організацію евакуації, а деякі військові й зовсім не розуміють, чому так сталося?.. Розкажіть, будь-ласка, про основні причини ампутацій під час бойової травми.

— Так, це дійсно правда. Спочатку війни працювали цивільні лікарні з нашими важкопораненими і працювали медико-сестринські бригади без кваліфікованої допомоги судинних хірургів. Були величезні відстані евакуацій до того місця, де зможуть зберегти судину або вшити її, чи протез. Лікарі здійснюють ампутацію, аби зберегти життя пацієнта. Якщо такого пацієнта привезти вже з мертвою кінцівкою, в яку запустити кровотік, почнуться незворотні процеси в усьому організмі, й пацієнт може померти. А тепер із чіткою послідовністю дій і наближеними до фронту медзакладами, евакуація займає максимум годину. Судинний хірург виконує судинну реконструкцію, якщо це можливо. Він встигає відновити судину або ж застосувати тимчасовий шунт. Також встигають передати пацієнта на наступний етап, де йому замінять шунт на повноцінний або ж на судинний протез.Тому почали більше рятувати кінцівки. На жаль, існують і вторинні ампутації, які вже виконуються в нас у центрі. Нині ампутацій значно менше!

— Якщо вести мову про емоційну складову. Що реально відчуває лікар із великим досвідом, коли здійснює операцію з ампутації кінцівки 18-20 — річним, та й узагалі всім?

— Перші випадки були якраз ампутації хлопцям до 20 років. Проте ми вже їх приймали з ампутованими кінцівками, якщо чесно, навіть у лікарів із досвідом Афганської та Іракської воєн, Місій ООН і НАТО під час прибуття евакуаційного борту на очах були сльози. Лікарі ніяковіли від того, що бачили. Чимало адаптувались до такої ситуації під час лікування важких, як би це не звучало. Кожен лікар приймає ці моменти й операції близько до серця. Але є і розум. Коли цей біль пропускаєш крізь себе — робиш гірше пацієнту. Ефективність і моральний стан не на тому рівні, який має бути. Такий лікар скоріше «згорить». Він піде з хірургії і не зможе працювати. Це нагадує той відсів медвишів на 1-2-му курсах. Ейфорія «білих халатів» проходить, коли студент йде до моргу на практичні заняття. Той, хто не витримує цього, — йому не місце в хірургії. Не можна казати, що лікар — черствий. Тут скоріше нервова система лікаря має його захистити. Вона не дає сприймати це як особисту біль. Через це пройшли усі. Багато наших лікарів замкнулись у собі, плакали, хтось пив, хтось у відпустку пішов сам, а когось примусили піти у відпустку і вимкнути телефон. Але хто дійсно відокремив емоції і професію, той нині бездоганний лікар і хірург нашого Центру.

— Фахівці «ГВКГ» лікують ПТСР, проте як самі справляються зі стресами на роботі?

— Дуже важко було лікарям, медичним сестрам та санітаркам справлятись з такою великою кількістю важких травм і об’ємом роботи. У перший період бойових дій ми зіштовхувались з «медичним вигоранням» медперсоналу. Лікуємо ПТСР у хлопців із фронту, однак багато хто забуває, що цим самим діагнозом перехворіло майже 100 відсотків усього медперсоналу закладу. Їх не відправляють на лікування, вони перенесли це все в собі. На фоні цього загострюються серйозні хронічні захворювання, з’являються нові гострі захворювання. Були ситуації, коли доводилось примусово відправляти лікарів у відпустки. Було видно, що вони були в стані нервових зривів. Згодом із відпустки повертались у дещо кращому емоційному й душевному стані. Тож у цьому плані подорослішали, аби знову не казати «черстві лікарі».

Ростиславе Віталійовичу, розкажіть про найскладніші операції у вашому житті?

— Це було в АТО. Мені привезли непритомного бійця без тиску й пульсу. І ти розумієш, якщо не виконаєш операцію, — хлопець стече кров’ю. Її виконати не можна, тому що в нього шок, анестезіолог не дає добро. Я ледь не кулаком перетискаю аорту, даю можливість реаніматологам привести бійця до життя. Ти відкриваєш живіт з пораненням, а там знову кровотеча, знову притискаєш. Даєш реаніматологам перелити кров, і знову намагаєшся продовжити операцію.

Важко, коли таку людину вдалось витягти з того світу, але потім в організмі через деякий час проявляються ускладнення і він помирає. Дуже складно, коли ситуації загострюються, немов із жанру фантастики. Іноді під час операцій робили усе можливе і неможливе.

— Як часто Ви говорили, що пацієнт народився у сорочці?

— О, такі пацієнти траплялись часто. Таких хлопців багато. Потрапляння осколків і куль в ділянку серця, рикошет від ребра, така людина народилася в сорочці. Особливо це ті, кого привозили в стані клінічної смерті й цивільні лікарі говорили нам, що він точно не житиме. У таких бійців поранення були дуже важкими. Для прикладу, коли куля потрапляла у живіт, шию, не задівши великих магістральних судин, пацієнта привозили закривавленим, у жахливому стані й пораненнями. Зазнати такої травми, яка не впливає на життєво важливі органи, дійсно означає народитись знову.

«Найбільший моральний „кайф“ у професії — коли твій учень не гірший за тебе»

— Скільки особисто у Вас за плечима виконаних операцій?

— Коли я був ще молодим офіцером, то був ординатором чи старшим ординатором відділення, мені пропонували перейти до іншого військового відомства на посаду провідного хірурга госпіталю. На співбесіді в керівника їхньої медслужби мене запитали, скільки я зробив операцій з видалення апендициту за свою діяльність. Я відповів, що не рахую операцій і вважаю, що недоцільно вести підрахунок операцій і вихваляти себе. А про роботу хірурга краще розкажуть його пацієнти. Покажи який ти хірург своєю роботою, своїм медперсоналом, своїми учнями, до яких ти зможеш лягти на операційний стіл за потреби. Я вважаю це найкращим показником.

— Хто був вашим вчителем? Чи доводилось Вам його оперувати?

— Один із перших і головних вчителів у госпіталі був Володимир Якович Білий — доктор медичних наук, професор, радянський і український вчений, тодішній головний хірург МОУ, начальник головного військово-медичного управління, начальник медичної служби ЗСУ, заслужений лікар України, згодом заступник Міністра оборони та заступник Міністра охорони здоров’я. Дуже відомий хірург і чудова людина. Дуже поважаю його і дякую за здобуті знання. Одного разу в нього сталася доволі серйозна ситуація зі здоров’ям. Він переніс цілу низку хірургічних втручань. У віддаленому періоді виникло ускладнення з приводу якого довелося його оперувати. Я вважаю, це найкращий доказ того, який саме ти хірург. А кількісний показник і статистика не так вже й важливі під час підрахунку кількості операцій, але може я помиляюся про статистику.

— Колеги з НАТО стали для «ГВКГ» частими гостями. Розкажіть про обмін досвідом із партнерами?

— Допомогу надавали майже всі країни Європи й Америки і вона була різною. Консультативною, коли приїздили лікарі й радили, як краще лікувати певний вид травми, до яких методик, що раніше не застосовували в Україні, слід вдаватися. Іноземні колеги приїжджали за власним бажанням. Так було з групою лікарів із Бундесверу і європейського контингенту НАТО. Із початку війни забирали літаками тяжких військових на операції не тому, що ми так не зробимо чи не впораємось, а просто щоб розвантажити дещо наш медперсонал. В Україні вони підбирали пацієнтів і авіатранспортом евакуйовували їх до Німеччини, де в госпіталях оперували, реабілітували і повертали на Батьківщину майже дужими. Було чотири місії з Канади. Команда складалася з 30–35 осіб — хірургів, анестезіологів, операційних сестер. Вони прибували в Україну зі своїм обладнанням, інструментами, витратними матеріалами.

Оперували, звісно, не свіжі поранення і травми, а проводили відновлювальні й реконструктивні оперативні втручання за умови віддалених наслідків травм та поранень. Зокрема, виконували операції з реконструкції лицевого та мозкового черепу, кінцівок, невролізи, операції на периферичних нервах. Пацієнтів визначали заздалегідь. Переговори проводили скайпом, надсилали за кордон характеристики і епікризи. Кожна місія провела приблизно по 30 операцій і додатково по 30–50 консультацій.

До нас приїздили лікарі багатьох країн, тих же США, але вони не брали участь в оперативних втручаннях. Обходи, консиліуми і у вигляді учнів, які слухали й дивились на те, що робимо ми. На щастя, американцям нині немає на кому вчитися. Молодим дещо складно, тому вони і приїздили до нас. А старші лікарі знаються на досвіді війн попередніх війн. До нас звертаються колеги, а ми до них. Взаємний досвід був і завжди буде корисним.

— Після складної операції не бентежать думки вночі, на кшталт «чи правильно я усе зробив?»

— На жаль, так. Це та спеціальність, яка переслідуватиме усе життя. Будь-яке складне чи легке втручання має певний відсоток ускладнень, невдач і навіть летальних випадків. Виконуючи операцію, наклавши останній шов на шкіру в голові вже кружляють думки про те, що в цього пацієнта буде далі, що буде з органами. Хоча ти впевнений у своїх уміннях і знаннях. Це результат морального і фізичного виснаження під час оперування. То, звісно, уночі нервова система про це нагадує у вигляді таких снів. Буває тяжко заснути, буває, що прокидаюсь і згадую операцію. А на ранок ти поспішаєш до реанімації перевірити стан пацієнта і переконатись — що усе зробив вірно. Дійсно, це вимотує хірурга і морально і фізично.

Хочеться побажати усім, хто обрав цей нелегкий шлях, аби вони усвідомили усю складність і відповідальність. Аби кожен із випускників відповів собі на питання: «Чи потрібно це саме мені?» Адже хірургія — це не тільки успіхи. Ейфорія «білих халатів» напрасованих і хрустких на дотик, ідеальні зачіски, як показує наш сучасний кінематограф, швидко проходить. Бачили б ви лікаря після операції… Іноді важко себе впізнати в дзеркалі.

— Деякі хірурги говорять, що пам’ятають кожного, кого прооперували. Це так?

— Як на мене — це міф. Нереально запам’ятати усіх. Як правило, запам’ятовуються або найприємніші, або найгірші ситуації. Мабуть, так говорять ті хірурги, які тільки-но починають, або ж у рік мають 2-3 операції.

— Ми знаємо, що, крім роботи хірурга, Ви не раз виконували функції лікаря загальної практики під час Всесвітніх ігор серед військовослужбовців та торік на змаганнях Invictus Games. Розкажіть про цей досвід?

— Так вірно. Я виконував функції і травматолога, і інфекціоніста, і реаніматолога, і навіть психолога. Словом, лікаря широкої практики.

Звичайно, що в таких поїздках я не відпочиваю, а працюю єдиним лікарем на 100-120 людей. Але для мене це і спосіб реабілітації, адже змінюється обстановка. Лунає Державний Гімн України, наші спортсмени на п’єдесталі з медалями, у цей час я міцно тримаю за них кулаки і співпереживаю з ними. Тому такі поїздки хоч і виснажливі, проте наповнюють позитивними враженнями та емоціями, чого іноді не вистачає в рутинній роботі. Так ми були в Китаї, Бразилії, Кореї та Австралії.

— Ми звикли бачити з телеекранів, що спортсмени професіонали виконують бездоганно усі завдання. Проте, що відбувається за кадром?

— Якщо ми говоримо про бійців, які зазнали поранень і є учасниками спортивних змагань Invictus Games, то з самого початку в них не закладено було усе життя готуватись до високих рекордів. Вони мають протези й певні особливості. Він пацієнт, якого ми адаптуємо до соціального життя. Тому є наслідки у вигляді больових синдромів, відтіків, ран. Тоді я займаюсь як хірург. А також психологічна складова. Адже не усі можуть легко сприйняти поразку, або спортивну невдачу, або навіть помарку під час виконання спортивних елементів змагань. Тому заспокоюю, розмовляю, контролюю сон. Вони не олімпійці, а учасники бойових дій. Недарма цього року і девіз «Ігор нескорених» був таким: «Ігри нескорених − 2020 не про медалі, а про участь і реабілітацію».

— Аби розрядити серйозну розмову, поставлю запитання про забобони. Чи притаманні вони Вам під час роботи?

— Ні, це не про мене. Є такі хірурги, які, наприклад, головний убір хірургічного костюму завжди одягають одного і того ж кольору, або ж по-особливому одягають. Або ж хрестять рану, або ж собі щось промовляють. Музику послухати, щоб розрядитись перед чи під час операції, — це нормально. Але операційна — наше основне місце професійної діяльності, і я вважаю, що забобони там недоречні.

43
1

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
Інтерв`ю, Новини