Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
79 років тому з ініціативи Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери в Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави.
Цей історичний документ ухвалили Українські національні збори в будинку товариства «Просвіта», на яких були присутні понад сотня делегатів із усієї України, а також представник УГКЦ отець Йосип Сліпий, якого відрядив митрополит Андрей Шептицький.
У Львові на площі Ринок із балкона «Просвіти» Ярослав Стецько оприлюднив Акт відновлення Української Держави, який проголошував «створення Української Держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України», а також закликав «увесь Український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава».
На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України. Також тут підняли синьо-жовтий прапор.
Акт проголошення Української Держави привітав у своєму Пастирському посланні митрополит Андрей Шептицький.
Це – початок нового етапу боротьби за суверенну соборну державу, виклик української нації поневолювачам — сталінському тоталітаризму та фашистській Німеччині, що розпочали «світову бійню» заради переділу світу.
Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну понад 6 тисяч бандерівців, розділених на три похідні групи, які скрізь створювали українську адміністрацію та осередки ОУН.
Але всі дізналися про Акт відновлення незалежності швидше – із передач 30 червня та 1 липня 1941 року, які вела львівська радіостанція, захоплена батальйоном «Нахтігаль», командиром якого був Роман Шухевич.
Проголошення Акту стало повною несподіванкою для німців, але в дію одразу ж був запущений весь механізм нацистської машини для нейтралізації зухвальства Бандери та ОУН.
На цих же зборах обрано тодішній уряд країни – Українське Державне Правління під проводом Ярослава Стецька. Трохи згодом організовано верховний державний орган – Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.
Відомо, що під час зборів до «Просвіти» навідався уповноважений вермахту в українських справах майор абверу Ганс Кох. Проте, незважаючи на його промову про заперечення Акту, а також небажання Німеччини надавати Україні самостійність, зупинити захід йому не вдалося.
У час наступу вермахту, який, здавалось, невдовзі переможе Червону армію, найлегше було відреагувати жорсткими репресивними заходами. Але німці вдалися спочатку до вмовлянь, потім – погроз, а тоді вже до арештів. Очевидно гітлерівці, враховуючи зухвальство із Актом, побоювались одразу різко реагувати: їм не хотілося без потреби провокувати повстання в тилу армії в розпал грандіозного наступу.
Українці проголошенням акта дали поштовх до написання однієї з тез пропаганди Геббельса на виправдання початку німецько-радянської війни: народи СРСР очікують звільнення вермахтом з-під гніту радянського більшовизму. Насправді ж виглядало все по-іншому. Українці, як і країни Балтії, прагнули, скориставшись ситуацією, створити незалежні держави. Проголошення акту стало першим кроком у переході ОУН на антинімецькі позиції.
Два недавні друзі Гітлер та Сталін готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка раз і назавжди мала змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має намір втрутитися стороння сила, – Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера.
23 червня представник Бандери в Берліні передав німцям два документи – Меморандум та резолюції Другого Великого збору ОУН, у яких задекларовано наміри українців.
Копії цих документів опинилися на столі в рейхсфюрера СС Генріха Гімлера, начальника ОКВ (Головного командування) фельдмаршала Вільгельма Кейтеля та майбутнього міністра окупованих областей Сходу, а поки одного з наближених до фюрера – Альфреда Розенберга.
У документах ОУН чітко заявила свою позицію: Україна має бути економічно незалежною та мати власні збройні сили. Бандера і його однодумці застерігали: німці, прагнучи встановити в Європі «новий порядок», мають зважати на рішучість українців.
Вермахту, який поставив на коліна не одну європейську державу, не потрібні були союзники. Для себе Гітлер визначив долю народів СРСР, і зокрема України: не могло бути й мови про створення будь-якого державного утворення на завойованих територіях, не говорячи вже про незалежну державу. Окупований східний простір чекала доля колонії. Тому стремління українців не брали до уваги – вони не входили в плани Гітлера.
Інформація дуже швидко дійшла фюрера, який наказав посадити Бандеру під домашній арешт у Берліні, а також створити спеціальну комісію для розслідування справи з проголошенням Акту.
2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову в Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого й інших. Розмова переросла в допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може ухвалювати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується, – це мандат від українського народу.
За відмову відкликати Акт Степана Бандеру та Ярослава Стецька німецькі окупанти заарештували й ув’язнили в нацистському концтаборі Заксенгаузен, де вони проведуть найближчі три роки, — до осені 1944 року, а самі розпочали масові арешти та розстріли оунівців.
У вересні 1941-го в Україні розпочалися масові арешти й розстріли українських підпільників. Нацисти швидко збагнули, що ОУН є силою, здатною їм протистояти збройно на окупованих українських землях. А навесні 1942 року ОУН вирішує, крім продовження антинімецької пропаганди, розпочати збройну боротьбу. За пів року Волинь та Полісся взялися за зброю в боротьбі з німецькою окупаційною владою, підштовхуючи організацію від політики до збройних дій.
