Про це в коментарі АрміяInform розповів начальник відділення комунікацій 127-ї окремої важкої механізованої Харківської бригади Антон Сосницький. — Щодо поновлення на службі після СЗЧ за новою спрощеною…
У військкомат за повісткою Сергій Следь біг наввипередки з батьком, який пройшов війну в Афганістані, довго лікувався після складної контузії і мріяв забути про фронтові будні, як про страшний сон. Вирішив іти захищати країну, бо бойовий досвід уже мав.
Сергій на той час працював за кордоном, та, почувши про плани татка, першим же автобусом приїхав додому. І одразу до військкомату. Там батько із сином і зустрілись.
– Може, тобі вже досить? – намагався відмовити батька Сергій, але дуже швидко зрозумів, що сперечатись безглуздо.
– А тобі ж лише 23, все життя попереду. Та й негарно бігти поперед батька в пекло! – у досвідченого афганця були свої аргументи…
Так їх і мобілізували в один день, в одну десантну бригаду. А батько ще й став командиром відділення, у якому служив син. Сергій невдоволено буркнув, що тато ще й на фронті «виховувати» буде. Але суворий батько натомість сказав, що дуже пишається своїм сином.
– Тато виявився найстаршим на позиції, а я – наймолодшим, – розповідає Сергій. – З дитинства вчив мене влучно стріляти. Тож, коли на полігоні були змагання зі стрільби, я виборов заслужене друге місце. Першим, звісно, поступився – старшому, батьку. У нього із п’яти пострілів – усі десятки. У мене – деякі – ближче до дев’ятки. Та це було на полігоні, з часом я догнав батька щодо майстерності, а на війні вміння влучно стріляти є одним із найважливіших. За спеціальністю я кулеметник, але доводилось і за птуриста бути, і за снайпера… Навіть дорогу снайперську оптику з часом собі придбав. Пам’ятаю, як біля «промки» зав’язався бій, виїхала ворожа «беха» і почала прицільно нас обстрілювати. Командир закричав «Птурист! Птурист!» У мене перша бойова стрільба, але хвилювання чомусь було відсутнє. Випустив ракету! Потім другу! Вже пізніше розвідка передала, що ворожу машину ми знищили, за що й отримали грошову винагороду.
Хлопець чесно каже, що до війни готовим не був.
– Пам’ятаю, під Авдіївкою був важкий бій, протягом шести годин нас обстрілювали з «Градів». Земля, техніка, все горіло суцільним двометровим вогнем. Побачив, як поряд лягла міна, але чомусь не розірвалась. А інша, трохи далі, рвонула. Мабуть, відтоді я завжди лягатиму на землю під звуки святкового салюту. Втрат було багато. Мені довелось пробивати важкопораненому товаришу легені, аби той почав дихати. Ми пізно його побачили, його стан був критичним. Я намагався все робити максимально швидко і чітко, але хлопець загинув у мене на руках… Щодня ми з ним снідали, обідали, вечеряли, ділились планами, сидячи в окопі… А тут він загинув, а я не зміг його прикрити. На жаль, за кілька місяців серед важкопоранених бійців опинився і мій батько. І хоч він знову рвався на фронт з госпіталю, поранення виявилось надто серйозним.
Пригадує Сергій і бій, який надовго прикував його до лікарняного ліжка. Тоді чоловіка вибуховою хвилею скинуло з БМП, він відлетів прямо в «Урал», пошкодив спину. А як тільки трохи прийшов до тями, прилетіла 120-та міна і розірвалась за кілька метрів. Один уламок прошив таз, другий застряг у руці, третій потрапив прямо в лоб.
– Кров’ю залило очі, я не бачив абсолютно нічого, – ділиться хлопець. – Спробував встати і бігти в укриття, метрів сто у мене навіть вийшло подолати, але потім впав і все. Більше встати я не міг. Хлопці відтягли в укриття. Потім виявилось, що уламок, який потрапив у таз, зачепив нерв. Так я після того пів року ходити й не міг. Морально було дуже складно, навіть думки про суїцид виникали. Бо ж, як так? Мені всього 24 роки, а я вже не ходжу. Кому я такий потрібний? Допомогла кохана дівчина, кожного дня переконувала мене, що все подолаю. І поступово почав підійматись, спочатку за допомогою перекладин, потім самостійно, пізніше зробив перші кроки. Окрім наших лікарів, мене консультували ще й канадські медики. Чесно кажучи, довго не вірив, що зможу знов ходити, а тепер вже так бігаю, що спробуй наздогнати.
Після шести місяців перебування в госпіталі Сергій твердо вирішив, що з армією зав’язав. Але побачив зведення штабу АТО про обстріли і втрати, розізлився на колишніх друзів, які сприймали ті зведення, як прогноз погоди, бо ж їх оминули повістки, мобілізації… Він вкотре запитав себе «Хто як не я?» і підписав контракт зі Збройними Силами.
Нині Сергій – командир відділення. Каже, що доки є здоров’я – буде служити.
