Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Підполковник медичної служби Тарас Скрига практикуючий хірург та травматолог, який наразі обіймає посаду заступника начальника Рівненського військового госпіталю з медичної частини – начальника медичної частини. У його робочому кабінеті просторо, світло й комфортно. На стіні картини з пейзажами та ікони, а на столі нічого зайвого – ноутбук та фото дружини з сином, з якими проводить не так багато часу, як хотілось би.
Відтоді, як Тарас Мирославович вперше переступив поріг Рівненського військового госпіталю, минуло 18 років. Саме тоді молодий хірург із Вінниці, випускник Національного медичного університету імені Пирогова, а згодом Української військово-медичної академії за фахом «Загальна хірургія», добре усвідомив, що його робоче місце має бути не за дверима з прізвищем, а в операційній.
Перший бойовий досвід в Іраку
− Бажання розвиватися, пізнавати нове та набувати безцінного досвіду було занадто сильним. Тож уже через два роки служби в Рівному я старшим лейтенантом медичної служби відбув у своє перше закордонне відрядження до Республіки Ірак. Саме в місті Аль-Кут провінції Васіт, на посаді ординатора хірургічного відділення медичної роти 6-ї окремої механізованої бригади, пройшов перше бойове хрещення, − пригадує хірург. – Медична рота, в складі якої я мав нагоду служити спочатку, розміщувалась в наметах. Температура повітря часом сягала 40–50 градусів, кондиціонери не завжди справлялися зі своєю роботою. І в таких умовах доводилось лікувати та оперувати поранених та хворих.
А 6 квітня 2004 року – дата, яку назавжди запам’ятають всі, хто служив в 6-й ОМБР. Цей день вважається днем бригади – днем пам’яті за полеглими побратимами.
Саме тоді почалося повстання армії Махді в Аль-Куті, яке фактично стало початком ведення бойових дій. У той день першим загинув Руслан Андрощук – український миротворець, стрілець розвідувальної роти, яка потрапила в засідку в Старому місті. Наші хлопці їхали в місцеву міську раду на допомогу, де в оточенні перебували міжнародні представники цивільно-військового співробітництва та рота українських військових, що їх охороняла.
− Це був мій перший досвід лікування бойової травми та проведення операцій при бойових пораненнях. Того дня було шестеро поранених, яких ми оперували в автоперев’язувальних на базі ГАЗ-66, − продовжив Тарас Скрига. – А ще на прийом у військовий госпіталь приходили сотні місцевих мешканців із різними видами захворювань та травм. Саме в Іраку я дізнався про принципи тактичної медицини, MEDEVAC та інші процедури медичних сил НАТО. Усе це не раз ставало в нагоді під час наступних відряджень в район бойових дій. Окрім цього, у мене за плечима майже півтори сотні виїздів із розвідувальною ротою. Конвої, супроводження, чек-поїнти, оборона об’єктів, супроводження VIP-осіб.
Свою майбутню дружину військовий хірург теж зустрів у Республіці Ірак. Олеся Вікторівна тоді була медичною сестрою Київського військового госпіталю, яка прибула у відрядження на посаду лаборанта бактеріологічної лабораторії. Відтоді минуло 17 років. За цей час багато чого змінилося. Незмінним залишилося тільки відношення до військової служби, обов’язку лікаря та власної сім’ї, увагу яких часом приходиться розділяти з пацієнтами як вдень, так і вночі.
Після повернення додому Тарас пройшов спеціалізацію з травматології. Тоді, 2007 року, у Рівненському військовому госпіталі було створено травматологічне відділення, яке він і очолив.
…Далі «Афган»
Згодом у медика було півторарічне відрядження в республіку Афганістан.
− Якось в Афганістані за один день до нас привезли близько 40 поранених. Тоді терорист-смертник підірвав себе на території однієї з сусідніх баз. Понад 100 військовослужбовців загинуло, 250 – зазнали поранення різного ступеню важкості. Безперервно протягом доби ми надавали їм допомогу та оперували. Тоді один польський генерал, який командував контингентом, сказав: «Ви працюєте, як машини, − абсолютно без емоцій». На що я йому відповів: «Емоції в цій ситуації – велика розкіш». Керуючись ними, ти втрачаєш ясність розуму, критичність мислення та час. Ціною цьому може стати життя пацієнта. Тільки в такий спосіб виробляється абсолютний алгоритм дій хірурга в екстремальній ситуації. − розповідає Тарас Скрига. – За півтора роки ми прооперували понад 370 осіб. На базі діяли одразу два військові госпіталі, польський і американський. Чергували щодобово. Основною задачею було надання медичної допомоги військовослужбовцям коаліційних сил, афганської армії та поліції. Проте неодноразово доводилося оперувати місцевих жителів і навіть талібів, які були поранені під час бойових дій.
Досвід у миротворчих операціях допоміг в АТО
У липні 2014 року, коли Тарас вдруге повернувся з Афганістану, де працював у литовському військовому госпіталі в провінції Гор, вже тривала антитерористична операція на сході України. А в жовтні 2015 року його направили в 66-й військовий мобільний госпіталь (м. Покровськ). Тоді в складі шпиталю було багато людей, які прийшли по мобілізації. Для них поняття бойова травма було новим, тож офіцер активно передавав свій бойовий досвід, здобутий в Іраку та Афганістані.
– У мене дві ротації по три місяці в 66-й ВМГ як хірурга-травматолога. Третя, з якої я нещодавно повернувся, була в штаб ООС, де виконував обов’язки офіцера відділу медичного забезпечення. Це суто штабна робота з контролю, планування та реалізації медичного забезпечення військ (сил) ООС. Нині до основних заходів чимало уваги приділялось протидії COVID-19. Ми справились. Адже за чотири місяці в ООС не було жодного хворого на коронавірус, − розповідає офіцер.
