Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
…Улітку 2013-го військовий медик виїхав з мирної України до Африки, де забезпечував дії наших миротворців-вертолітників під прапором миротворчої місії ООН у неспокійних районах Демократичної Республіки Конго.
— То була моя перша поїздка туди, де триває війна, — каже начальник операційного відділення Військово-медичного клінічного центру Північного регіону підполковник медичної служби Юрій Бунін. — Так, ризик там відчувався щодня. Проте лікував я здебільшого забої, синці чи дрібні переломи. Цікаво було спілкуватися зі своїми колегами — військовими медиками з іноземних армій, які здобули бойовий досвід у різних гарячих точках. Адже на Батьківщині ми не чули до того часу чужих пострілів і воювали лише на мапі.
Наприкінці травня 2014-го Юрій повернувся до рідного Харкова й був дещо шокований.
Спокійне та розмірне життя у Військово-медичному клінічному центрі Північного регіону, що він пам’ятав, було зруйновано наслідками російської окупації Донбасу та Криму. Біля госпіталю стояло чимало розбитих військових чи волонтерських машин. А в операційних кімнатах кипіла робота з порятунку поранених воїнів.
— Я побачив молодих хлопців без кінцівок з опаленими ворожими фугасами обличчями. Виявилося, що в Африці був мир, порівнюючи з українськими реаліями. Командир дав мені лише три доби на відпочинок із сім’єю, відтак із тривожною валізою я вирушив на Дніпропетровщину. Саме там тоді формувався зведений підрозділ десантників, і я мав забезпечувати їхню роботу у складі лікарсько-сестринської бригади, — пригадує Юрій.
Процес формування підрозділу дещо затягнувся, а потім його відклали через збиття військового Іл-76 над Луганськом, на борт якого мав потрапити і Юрій. Та доля розсудила інакше.
— Наприкінці липня ми нарешті дісталися Донеччини та стали метр за метром відвойовувати рідну землю. Я був щасливий, бо Донбас — це Батьківщина моїх батьків, а я в Донецьку вперше побачив світ, — розповідає медик.
Шахтарськ, 2014-го…
З кожним успішним проведеним рейдом чи наступом у тоді ще капітана Буніна додавалося чимало роботи. При цьому він так відпрацював алгоритм власних дій, що встигав і рятувати життя, і робити запаси ліків, і паралельно розв’язувати питання з матеріально-технічним забезпеченням підлеглих.
— Багато годин моєї роботи йшло на переконання постраждалих у боях десантників їхати в тил на лікування, — розповідає військовий лікар. — Бо як офіцери, так і рядові горіли нестримним бажанням воювати попри важкі поранення. Пам’ятаю, як під час руху нашої колони противник обстріляв з ПЗРК головні машини. Мені доставили старшого лейтенанта та солдата. У першого — проникне поранення грудної клітки, а в іншого — таза. Кров тече, а вони в стані шоку, болю ще особливо не відчувають і просять скоріше їх «залатати», щоб битися далі.
Після Дебальцевого офіцер брав участь у звільненні Вуглегірська. Проте найбільш спекотно Юрієві з побратимами було влітку першого року війни біля Шахтарська.
— Ми майже щодня міняли там польові розташування, і скрізь, хоч би де зупинялися, нас накривали «Градами», «Смерчами» чи артою. Пам’ятаю, як нашу вантажівку із засідки розстріляли з двох російських танків. Одразу ж сім «200-х». Поки десантники займалися знищенням ворога, мені з медиками довелося збирати рештки загиблих. Важко було тоді думати про кожного з тих хлопців, яких до цього бачив веселими, а з деякими будував післявоєнні плани, — говорить Юрій.
Саме під Шахтарськом його підрозділ зустрівся з сильним противником, що мав переваги в техніці та особовому складі. Була вже середина серпня й зовсім неподалік — в районі Іловайська — розгорталися головні події АТО. А біля Шахтарська ворог намагався взяти наших десантників у кільце. Та їм це виявилося не до снаги.
— Буквально тонни снарядів щодня падали з неба на моїх бойових товаришів. Давно вийшов час моєї ротації, але через поранення штатного начальника медслужби зведеної групи я обіймав тоді дві посади. Особливо важко було без води. Навчив хлопців з допомогою бинтів та активованого вугілля фільтрувати руду рідину, що текла з-під териконів. Пораненим же віддавав воду, що містилася в різних медпрепаратах, — розказав учасник АТО.
Додатковий пароль «Паляниця», або Про нічну евакуацію
Під Шахтарськом підрозділ Юрія перебував найдовше, й там він втратив чимало нових друзів.
Коли ж накопичилося багато важких поранених, офіцер попросив у командира броньовану вантажівку та повіз хлопців невідомими дорогами в тил.
— Їхали вночі, не знаючи дороги, і тому трохи заблукали. Ледь не заїхали до якогось окупованого селища, що було за сотні метрів і сяяло вогнями. Вчасно розвернулися й — тихенько назад… Потім ще дві години поблукали, бо фари не включали через небезпеку. І доїхали до якогось блокпоста. Нас зупинили, наказали вийти, пароль уже застарів і умовний знак сигнальною ракетою подати не змогли. Як додатковий пароль попросили сказати по літерах, як правильно пишеться слово «паляниця». Ми відповіли, і лише тоді нас прийняли за своїх, — сміється підполковник медслужби Бунін.
— На Донеччині в надскладних умовах я робив свою роботу та вважаю, що це вдавалося непогано. Деяких пацієнтів пам’ятаю й досі. З кількома підтримую зв’язок. У моїй телефонній «сімці» залишилося відтоді чимало абонентів, наприклад: «Капітан ВДВ», «Вітя 25 бригада» чи «Командир-БМД». Ці номери нагадують про мій маленький внесок у справу зі звільнення рідного українського Донбасу, — зазначив він.
Сімейний шеф-кухар
Після повернення до Харкова Юрій продовжив роботу в хірургічному відділенні. Відмінне знання англійської посприяло тому, що після чергового відрядження на Донбас йому запропонували поїхати до Ліберії в складі миротворчого контингенту. Офіцер погодився й, замість запланованої відпустки, знову поїхав до Африки. І там уже закордонні медики цікавилися його бойовими знаннями та просили поділитися, як треба організовувати евакуацію поранених.
Повернувшись із другої миротворчої місії, Юрій ще тричі їздив до району бойових дій на Донбас. Проте найбільше йому запам’яталися ті кілька місяців першого відрядження.
До речі, відпочинок для душі Юрій, як не дивно, знаходить у кухарській справі.
— Коли перебуваю в Харкові, дружину й близько не підпускаю до плити. Зранку кажу їй, що саме з продуктів треба купити, а ввечері під улюблену музику готую тюфтельки в томаті, пироги чи екзотичні салати по-африканськи. Якщо ж видається вихідний день, робимо із сім’єю марш-кидок на природу, й там я всіх пригощаю шашликами, — поділився секретами душевного спокою лікар.
Страви сімейного шеф-кухаря оцінюють дружина Євгенія та син Володимир. Він не пішов стопами батька, а обрав шлях ІТ-фахівця й нині радує батька успіхами в навчанні.
У робочому кабінеті офіцера-медика — акваріум із вісьмома рибками. У кожної своє ім’я та свій характер. За ними він дуже полюбляє спостерігати в перервах між операціями.
Фото автора та з архіву Юрія Буніна
