Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Говорять, що бойовими медиками в підрозділах мають бути не юні дівчата після коледжу, які, коли бачать кров, втрачають свідомість, а досвідчені медики, які пройшли швидку, реанімацію та взагалі медицину катастроф. Але старший бойовий медик групи інженерного забезпечення 36-ї бригади морської піхоти Олена Турас ламає подібний стереотип.
Коли 19-річна Олена в 2015 році закінчила Херсонське медичне училище, одразу ж була готова їхати на передову надавати медичну допомогу. Тож рішення підписати контракт на військову службу прийняла не задумуючись. Зізнається, якби відмовили, то пішла б в добробат, їй було байдуже, де і в складі якого підрозділу служитиме, головне – допомагати бійцям.
Короткі курси, ознайомлення зі статутом та наказами ЗСУ – і Олена відбула в свою першу ротацію на посаді операційної сестри медичного відділення. Молода дівчина одразу призвичаїлася до військової дисципліни та завдань, які повинні виконувати медпрацівники в різних екстрених ситуаціях. Єдине до чого не могла звикнути – руїни. Їй важко було уявити, що ще зовсім недавно тут вирувало життя, а тепер суцільна пустка, зруйновані будівлі, покинуті тварини…
− Насправді нам доводилося виконувати різну роботу, не лише за призначенням, адже все лише налагоджувалося. Дівчат тоді таких, як я, було небагато, тому нас намагалися оберігати, старші бійці з батьківською турботою ставилися до нас, жаліли, − пригадує Олена. – Моя перша ротація тривала більше року, і то було ціле маленьке життя, за яке встигла звикнути до постійного потоку поранених, обстрілів і остаточно зрозуміла – я там, де маю бути.
Тепер дівчина має за спиною 4 ротації і є справжнім професіоналом своєї справи. В Олени, як і в бійців її підрозділу, завжди готовність номер один. Працює без вихідних і без свят.
− Я в складі саперної групи, разом із хлопцями виходжу на розмінування і завжди диву даюся, які ж круті в нас бійці. Вони постійно, день за днем, обстежують кілометри доріг і стежок. Саме сапери йдуть попереду й прокладають безпечні стежки для «спеців», десантників, піхоти. А я завжди поруч. І тоді таке відчуття, що ти постійно ходиш по лезу ножа, − говорить бойовий медик.
Зізнається, що хоча бувають моменти втоми, все ж вона мусить рухатись далі, адже в бойових медиків взагалі вся робота відбувається в русі.
Олена надзвичайно тішиться, що за 5 років ротацій у неї не було жодного «двохсотого», хоча були випадки, коли здавалося, уникнути втрат неможливо.
− Пригадую, як о 8-й вечора почався обстріл. Тоді одному з бійців на нашій позиції «прилетіло» в стегно. Він не міг пересуватися, але був у свідомості. Вколола йому знеболювальне, зробила перев’язку, аж раптом чую несамовитий крик по рації: «Медика сюди! Терміново медика!» Там панікують, а тут я не можу залишити пораненого. Адреналін зашкалював, треба було приймати рішення і діяти надзвичайно швидко, та я взяла себе в руки і після надання першої допомоги одному пораненому, кинулася допомагати іншому. На щастя, двох військовослужбовців вдалось стабілізувати, − пригадує бойовий медик.
Між ротаціями в ООС і службою в ППД Олена пройшла курс із тактичної медицини, адже умови сьогодення, продиктовані війною, вимагають особливої підготовки не лише бійців, а й медиків. Сучасна війна вимагає від них бути універсальними та мати належну і медичну, і бойову підготовку.
