У ніч на 11 червня вони завдали нових ударів, внаслідок яких було пошкоджено мости на сухопутних в’їздах до півострова. Зокрема,…
Йдеться про 67-літню Світлану Свєтікову, росіянку за походженням, але велику патріотку України та нашого війська, яка фактично самотужки налагодила ефективну роботу волонтерської організації для допомоги військовим та місцевим мешканцям на Луганщині.
«У Судний день воздасться кожному — по ділам його»
У Луганську до виходу на пенсію Світлана Свєтікова тривалий час керувала потужним підприємством. Поважали директрису й за людські якості, тримали за свою як у виробничих цехах, так і у владних та бізнесових колах. Таке поважне ставлення багатьох людей до неї на початку російської агресії врятувала цій неординарній жінці життя.
Жінка встигла уникнути арешту, бо численні друзі допомогли їй вибратись на контрольовану українським військом територію
Вона відкрито висловлювала друзям та знайомим свої погляди на кремлівську нечисть та вмотивовано відстоювала власну принципову проукраїнську позицію. У вже окупованому місті після важкої травми пані Світлана проходила медичну реабілітацію. Травма була настільки серйозною, що триматись вертикально і пересуватись без сторонньої допомоги вона могла лише в спеціальному металевому корсеті.
Одного дня в палату до Свєтікової завітала дуже «непроста особа». «Даю тобі шість годин, щоб зникнути із міста. Це все, що я можу для тебе зробити, — з гіркотою відчеканив візитер. — Пізніше допомогти уже не зможу. Рятуйся».
Жінка встигла уникнути арешту, бо численні друзі допомогли їй вибратись на контрольовану українським військом територію.
Війна — замість «ситого раю»
Координатор спілки учасників бойових дій та волонтерів «СУВІАТО» Ольга Харькіна розповідає, що тоді старша дочка пані Світлани жила в садибі під Києвом. Свєтікова могла б переїхати до неї й в комфорті спостерігати за буремними подіями по телебаченню.
Але жінка, маючи бійцівську вдачу, обрала іншу долю. Разом із молодшою дочкою, її чоловіком та онучкою вона оселилася у Станиці Луганській, в недобудованій дачі. Знала б вона, чого їй та її родині коштуватиме рішення залишитись у епіцентрі подій…
«Наша незаймана тоді окупантами Україна закінчувалася на „Сталінграді“. — розповідає Свєтікова на своїй сторінці в Фейсбуці. — Це такий блокпост був, неподалік від нас. Тільки на цьому місці й були українські бійці. Хлопців обстрілювали там безжалісно, та ще й із двох сторін — із території Росії та з окупованого Луганська. Що творилося за межами Станиці, де наші, і де ворог, ніхто не знав. Ми жили в тривозі та невизначеності».
«Я просто повисла, обіймаючи, на одному із наших вояків. Плачу, цілую його й одночасно лаю за те, що ми їх чекали так довго»
«Одного разу розпочалися особливо інтенсивні обстріли. Електроенергію у райцентр давно не подавали, а у нас якраз закінчився бензин для генератора. Їжу ми готували в саморобному тандирі. Але нам потрібен був зв`язок зі світом, підзарядка телефонів та й іноді освітлення вночі. Продавали паливо ще тільки в Щасті. Тому попри ризик, мій зять Сергій із майже пустим баком у авто поїхав туди з самого ранку.
Сергія не було занадто довго, й ми з донею в розпачі рушили запозиченим авто на його розшук. Мчимо. Раптом — бачу, що попереду нас на дорозі стоїть БТР, на якому майорить наш Український Стяг!!! Доця Катюша давить на гальма, а я вискакую з машини, біжу до броні, починаю гладити її долонями.
«Хлопці заспокоїли нас тим, що навкруги на багато кілометрів вже займають оборону тільки наші підрозділи. Вони зв’язалися по рації з іншими постами та знайшли мого зниклого зятя»
Тут же помічаю двох військових. Біжу вже до них, кричу голосно: » Слава Україні!” Мені чітко, по військовому, відповідають: ” Героям Слава!” І я просто повисла, обіймаючи, на одному із них, Вовчику. Плачу, цілую його, і одночасно лаю за те, що ми їх чекали так довго. А Вовчик каже: «Жіночко! Усе буде добре!»
Доця Катюша пояснила, що загубився наш Сергій, і ми за нього дуже хвилюємося. Хлопці ж заспокоїли: навкруги на багато кілометрів уже займають оборону тільки наші підрозділи. Вони нині зв’яжуться по рації з іншими постами та неодмінно знайдуть зятя. Знайшли! Ви не уявляєте, яке то було щастя, як легко стало на душі…” — пригадує пані Світлана.
«За шість років я „вивчила ногами“ 150 кілометрів фронту»
Пані Свєта порається у дворі, колючи дрова для багаття. Її з вулиці окликає сусід, щось запитує. Волонтерка, недочувши, підходить ближче перепросити, забувши про інструмент в руці. А наступного ж ранку по околицях вирує «солодка» для аборигенів чутка: «Скажена укропка кидається на людей із сокирою». Днем пізніше їй труять двох домашніх собак.
Усі пропозиції Свєтікової щодо патріотичних заходів в дитячих закладах обмежуються запуском у небо кольорових кульок або тільки кількома вишиванками у відповідний день. А в цьому місяці на засідання Громадської ради району волонтерці повідомили, що осередок «СУВІАТО» виключено із її складу.
А що ж волонтерка? Вона каже: «Кожен раз, коли я дізнаюся про новий акт тиску на мене з ворожого боку, я відчуваю прилив нових сил». Літня жінка вперто розбудовує в Станиці прифронтовий волонтерський «опорний пункт».
Поки деякі з місцевих їй усіляко пакостять, потужна мережа особистих партнерів-волонтерів Свєтікової по Україні та з-за кордону шле їй «гуманітарку». Це будівельні матеріали й інструменти, ліки, харчі тощо. Одна із останніх поставок — величезний дитячий майданчик із усім обладнанням для місцевої малечі.
Допомогу для бойових частин Свєтікова перенаправляє на «нульові» позиції адресно і власноруч. Тому за шість років війни зі Світланою особисто познайомилися тисячі оборонців Станично-Луганського району. Вона ж зі свого боку знає кожен клаптик 150-кілометрової лінії зіткнення, яку вони утримують.
А знаєте, про що вона мріє? Пані Світлана зібрала величезну колекцію прапорів українських міст та бойових частин із дарчими надписами й підписами бійців, волонтерів, митців та громадських діячів.
Після звільнення Луганська від нечисті Свєтікова жадає зайти туди під тими прапорами колоною із однодумців. Щоб люди бачили і знали, хто причетний до неминучої, на її тверде переконання, перемоги…
