Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
«Український буржуазний націоналіст», «прислужник імперіалізму», «зрадник свого народу» – ось далеко не повний перелік «епітетів», якими радянська пропаганда протягом десятиліть нагороджувала цю людину. Тоді, в «епоху розвиненого соціалізму», більшість пересічних громадян Української РСР вірили цим маразматично-фальшивим твердженням.
То хто ж він, Євген Коновалець, насправді? Чому і після смерті одна лише згадка про нього викликала таку лють у його ворогів? Спробуємо коротко відповісти на ці запитання.
Народився він 14 червня 1891 року на Львівщині, навчався в Академічній гімназії, Львівському університеті. З юних літ, як згадували сучасники, захопився ідеями визволення України від поневолювачів, також і радикальними. Був у дружніх стосунках із багатьма визначними галицькими політиками, зокрема головою Національно-демократичної партії К. Левицьким, В. Охримовичем, Є. Петрушевичем, які вирізнялися яскраво вираженим українством і справили неабиякий вплив на формування світогляду юнака. Коновальця, за спогадами його товаришів-однодумців, не полишала думка: «Бути корисним для свого народу».
Про цю харизматичну особистість розповідати можна багато. Та зупинимось на головних віхах її життя. Часи УНР – одна з них. Саме тоді виявився неабиякий військовий хист Євгена. Член Центральної Ради М. Ковалевський так згадував про це:
«Він виявив тоді неабиякий хист, організовуючи першу сотню із січових стрільців… Ця галицька формація дуже корисно відрізнялася від наших українських, стихійно створених частин не тільки своїм зовнішнім виглядом, а й своїм високим національно-моральним станом і дисципліною».
…Ніч з 13 на 14 листопада 1918 року. Створюється Директорія УНР на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Мета – повалення влади гетьмана Павла Скоропадського. А для цього потрібна ще й військова сила. І нею стає полк Коновальця. Даючи оцінку політичним діячам та їхньої ролі у повстанні, Винниченко згодом напише:
«Коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі революції, то перше місце належить Коновальцю».
Українська Народна Республіка, на жаль, зазнала поразки у війні з більшовицькою Росією. Багатьох свідомих українців, зокрема і з-поміж нещодавніх керівників УНР, охоплювали відчай і апатія, вони розгубились, вважаючи, що це кінець усім їхнім надіям і сподіванням, якими вони жили і за які боролися. А ось Євген Коновалець усвідомлював: боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилася в серцях патріотів національна ідея. При цьому він розумів, що одних лише національних почуттів замало.
«Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба».
Після багатьох поневірянь, зокрема і польського полону, Коновальцю у 1920 році вдалося виїхати до Варшави. Та спокійне життя емігранта було не для нього і у тому ж 1920 році «задля подальшої боротьби за самостійність України» було створено Українську Визвольну Організацію, яку згодом очолив полковник Євген Коновалець. З часом постала необхідність побудови політичної організації. Нею стала на початку 1929-го створена з ініціативи Коновальця та його однодумців Організація Українських Націоналістів. Її мета – боротьба з російським більшовизмом, що окупував Україну, а також польською окупаційною владою, що господарювала на західних теренах України. Чи бачила Москва для себе загрозу з боку ОУН та особисто полковника Коновальця? Безумовно. Не будемо вдаватись до багатьох аргументів, які це підтверджують. А процитуємо Павла Судоплатова – великого майстра спецоперацій СРСР зі знищення політичних противників і особистих ворогів Сталіна.
«Після знищення Петлюри головним ворогом, головною мішенню для нас став, звісно, Коновалець. Думки про те, як укоротити йому віку, не давали спокою Сталіну ні вдень, ні вночі».
Не вірити Судоплатову немає жодних підстав: він особисто причетний до вбивства полковника Коновальця. Це сталося 23 травня 1938 року у Роттердамі. Судоплатов особисто, увійшовши до нього у довіру, подарував йому коробку цукерок, у якій була замаскована вибухівка. За кілька годин прогримів вибух…
