Сирота-солдат Валерій Никитюк тепер має маму, тата, брата та ясне майбутнє.
Чимало воїнів-фронтовиків, залежно від свого віку, називають Надію Литвиненко — мамою Надею. Позаяк ця жінка з перших днів війни допомагала та допомагає воїнам 25-го батальйону «Київська Русь». А ще й пережила з ними всі фронтові негаразди в Дебальцевому, на Світлодарській дузі та в інших гарячих містинах, де воїни батальйону билися з окупантом.
Окрім того, пані Надія задля допомоги нашим бійцям на Донбасі у 2014 році фактично самотужки організувала та очолила волонтерський рух у Борисполі. Тепер це найбільша в регіоні громадська організація «Об’єднання волонтерських рухів «Архангел», яка невтомно пантрує зону бойових дій на Донбасі й понині.
«Знайомся, мамо. Це мій брат Валерій»
У 2015-му єдиний на той час син Надії та Миколи Литвиненків Олексій навідався додому у п’ятиденну відпустку. Щаслива пані Надія вибігла у двір йому назустріч. Мліючи, припала до грудей сина. Лише за хвилини звернула увагу на невисокого кремезного хлопчака в однострої, який терпляче стояв поруч із ними.
Олексій узяв побратима за руку, поставив перед матусею. «Мамо, знайомся, — сказав дуже серйозним тоном. — Це мій брат Валерій. Мамо, він — мій рідний брат. Раніше він був сиротою».
Знаючи, що кидатися такими словами марно її первісток просто не здатен, уважно оглянула Валерія, обняла та мовила просто: «Здрастуй, сину. Заходь у дім. Будеш мені та чоловіку за молодшу дитину».
Чоловік Микола прийняв рішення сина та дружини, як належне. Надія Григорівна не здивувалася, бо ще не забула, як ішов на війну добровольцем Олексій. Коли син повідомив їй про свій намір, вона кинулася в плач: «Синку, ти ж у мене один. Я ж без тебе тут помру. Молю тебе, залишись!»
Проте надвечір повернувся з роботи татко — гахнув по столу кулаком: «Цить, мамо! — гримнув. — Це рішення нашого сина. А він не шибеник якийсь, знає, що робить. Хай іде, захищає нашу землю».
А ще подружжя добре пам’ятало мужньо витриманий Олексієм удар у спину від колишньої дружини — громадянки Росії. Та вчинила істерику й погрозила «половинці»: якщо він піде воювати, вона забере в нього їхню спільну дочку Лізу та подасть на розлучення.
Олексій подався на війну. А колишня викрала дворічне дитинча й вивезла на територію агресора. Дзвонить іноді, запитує: «Ти в кого все ще стріляєш? У мене та мою дочку?»
…Наприкінці короткої відпустки молодшого сина Валерія тато й мама зареєстрували у своїй оселі…
Домашні котлети на передову
2016 рік. Світлодарська дуга. Вона сиділа в укритті на батальйонних позиціях, перечікуючи лютий артилерійський обстріл. Як завжди, «Баба Надя» привезла у частину повний бусик усіляких смаколиків та іншого необхідного тут краму та обладнання. Меншому рідному синові Валерику — домашні котлети за власним рецептом, про які він мамцю телефоном дуже просив.
З перемовин бійців вона вже знала, що тепер більше за всіх дістається саме опорному пункту Валерія, й намагалася вгамувати серце, що калаталося. А щойно канонада вщухла, із завмиранням набрала мобільний номер сина. Той відповів одразу: «Мамо, а ти де? Як уже на позиціях?.. Чекай, я буду миттю…»
Прилетів. Брудний, як чортеня. Камуфляж посічений осколками, з яскравим синцем на щелепі. Обіймаючись і заглядаючи у сповнені тривогою очі Надії Григорівни, він розсміявся: «Все гаразд. Мій бліндаж ущент снарядом рознесло, але навіть контужених у нас немає. Пощастило… Мамуля, як там тато й Олексій?.. А свої фірмові котлети привезла?»
«Про реальні подвиги синів я дізналася випадково»
«Чесно кажучи, ідею волонтерства подав мені чоловік, — розповідає пані Надія. — Сказав, що ми також повинні бувати там, де воює син Олексій. Узялися до справи. На мені була організаційна складова, на Миколі — все інше.
Уперше я привезла гуманітарку в батальйон під Нікішиним. Була вражена побаченим до нестями. Надворі стояв листопад, а хлопці воювали хто в чому, напівроздягнутими. Якось повз мене пробіг юнак у кросівках, підошви яких були примотані до верхів дротами! Транспорту й ресурсів батальйону також не вистачало просто катастрофічно. Одначе чоловіки йшли битися з ворогами, як на звичайну роботу в селі чи місті.
Усякого я за ці роки натерпілася. В пригодах різних небезпечних побувала, під численними обстрілами. Втім про справжнє пекло, яке пройшли Олексій і Валерій, могла тільки здогадуватися. Приміром, я не знала, за що Олексій отримав ордени «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів та чимало відзнак. Дізналася про подвиги синів випадково.
Про історію отримання першого ордена мені розповів тодішній командир батальйону Андрій Янченко. Вони пробивалися з оточення під Дебальцевим. Було багато поранених. Олексій сам підійшов до комбата, визвався вивезти їх на «велику землю». Янченко йому: «Та ти загинеш, синку!» А Льошка: «Або загину, або врятую пацанів». Вивіз, врятував! Ще й проторував маршрут виходу з котла для інших підрозділів.
Скільки разів мої сини рятували один одного й що пройшли вдвох, теж узнала ненароком, коли до мене приїхало з батальйону в гості на святковий шашлик чоловіків тридцять. Я поралася на кухні, двері надвір були незачинені. Такого наслухалася — не дай Боже іншій матусі.
Але тепер я найщасливіша мати. Обидва сини дарують мені тільки радощі. Паперів на всиновлення Валерія ми не оформлювали. Погодьтеся, це було б недоречно, бо він уже дорослий чоловік та ще й ветеран війни. Проте для нас усілякі офіційні документи не мають значення. Валерій — наш рідний син і Льошки рідний брат, повноцінний член родини.
Валерій, до речі, одружився. Ми зіграли весілля, а потім вибили йому земельну ділянку під виробництво, де він облаштував зварювальний цех. І — о щастя — меншенький з дружиною незабаром подарували нам онуку…
