У російських зведеннях село регулярно «дотискають», «зачищають» і навіть оголошують «повністю звільненим», однак лінія фронту тут майже не змінюється. Про ситуацію на напрямку розповів…
Після загибелі батька син відразу подорослішав
День загибелі татка
Грудневий День святого Миколая у 2014 році припав на суботу. Надвечір на Київ ліг задушливий зимовий туман, що не додавав настрою ані восьмирічному Ярославу, ані його мамі Оксані. Вони були вкрай засмучені, бо Ярослав програв фінальний поєдинок на змаганнях із греко-римської боротьби.
Вони йшли вулицею, мовби крізь вату, й тихо розмовляли:
— Мамо, ти ж сама бачила, як суддя махлював? Він мені навмисно не зараховував бали за проведені прийоми! Це нечесно! Як я скажу татові, що зайняв лише друге місце? Він там, на війні, журитиметься…
— Чекай, якраз час йому дзвонити, тато все зрозуміє.
Оксана відійшла трохи у сторону, набрала номер чоловіка. Попросила, щоб той заспокоїв сина. Тому ж, між іншим, було чим: ще зранку на ліжку під подушкою на Ярослава чекав омріяний ним татів подарунок — сенсорна мобілка.
А наступного дня в їхній оселі пролунав страшний дзвінок:
— Оксана Сергіївна? Це військовий комісар Солом’янського військкомату… Даруйте, будь ласка… Вашого чоловіка Олександра серед нас уже немає…
«Бігати, ховатися не буду!»
Надвечір першого вересня Олександр зустрів Оксану після роботи.
— А дивись, що в мене є. — Мовив, ніби хвалячись, і показав повістку з комісаріату.
Серце жінки захолонуло:
— Ти ж міг її й не брати!
— Що я тобі, пацанюра? — Обурився коханий. — Бігати, ховатися не буду! Треба йти воювати, значить треба. Рішення прийняте й не обговорюється.
У гуртожитку не обійти, широко гуляла превесела компанія сусідів.
— О, Санько, приєднуйся. Чого такий похмурий? Випий з нами! — Із п`яною настирливістю ліз до Олександра один із сусідів. А побачивши показану повістку, разом із товаришами в голос розреготався.
— Ну, ти і дурник! Зробив би, як ми. Я, приміром, маму за двері до військкоматівців послав. Мамуня їм сказала, що тут такий давно не проживає, і де він є, не знає. А ти тепер від війни вже не відмажешся.
Тільки Оксана помітила, як розлютився завжди врівноважений чоловік. Олександр мовчки взяв дружину за руку й вони пішли до свого затишного помешкання.
… Уже п`ятого вересня Лупаїн був у навчальному центрі в Десні, перед тим закупивши у військторгах польову форму, берці та багато іншого.
«Вистояти допоміг великий страх за сина»
Перша реакція сина на звістку про загибель тата була для вбитої горем Оксани шокуючою. Абсолютно серйозний хлопчик трохи помовчав і раптом промовив:
— Мам! Восени у четвертий клас я піду у кадетському ліцеї.
Далі на жінку очікував найстрашніший місяць у її житті. Їй хотілося вити, ридати ридма, нікого не бачити й не чути. Бо світ, який у їхній родині обертався навколо коханого, наче згас. Але слабкість раптом стала для неї недозволеною розкішшю.
Із сином коїлося щось неладне. Вдень він поводився, як завжди, корпів над підручниками для вступу до кадетського ліцею. А от уночі кричав. Зривався з ліжка. Марячи, хлопчина тицявся у двері й вікна, щось шукав. Ранком же нічого про те не пам`ятав.
Оксана не спала уночі, чергуючи біля сина. Вдень не засинала, тому що серце й мозок краяли важкі думки. Не допомагала навіть опіка мами і сестри чоловіка, його близькі друзі.
Пригнічувало й те, що вона нічого не знала про останні дні й обставини загибелі чоловіка. У військкоматі про те нічого не відали. А із танкового батальйону, в лавах якого на посаді сапера поліг Олександр, після його поховання не тільки не дзвонили, а й на її дзвінки не відповідали.
Втім, безсонний місяць над сином, великий страх за нього допомогли їй психологічно вистояти. Щоб бути поряд із ним, вона звільнилася з роботи. І мала час подумати про майбутнє своєї осиротілої родини. Та й зрозуміла: є син, є родичі Сашка — треба рухатися далі…
«Молюся за ветеранів клятої війни та наших волонтерів»
Минав час. І Оксана почала «розправляти крила». Ярослав таки став кадетом київського ліцею-інтернату «Кадетський корпус». Замість батька юнак отримав від київської мерії його посмертну нагороду — всеукраїнську недержавну нагороду медаль «Хрест патріота України». А від самого ліцею — знак «Козацький хрест». Знаєте за що? За перемогу в конкурсі на тему «Чому я пишаюся своїм батьком»! Обидві відзнаки син не знімає з кадетської форми ніколи.
Сама Оксана Сергіївна знайшла дуже гарну роботу. Допомагають цій сім’ї громадські об`єднання «Крила восьмої сотні» та «Серця кіборгів». «Подарунки із небес» Ярослав тепер отримував через побратимів загиблого батька та солдатських вдів.
Очільниця «Крил» Ірина — вдова загиблого Героя України Олега Міхнюка. Олег був ветераном афганської війни, активістом Революції Гідності та учасником АТО. Нині вона самостійно виховує двох доньок. Скажіть на милість, кому, як не їй, знати проблеми вдів? А хто не чув про очільника «Сердець кіборгів» — Анатолія Свирида і його добрі справи? Завдяки цим людям коштом об`єднань Ярослав тричі побував в Болгарії, пізніше в Угорщині. Останнього разу відпочивав в американському Техасі. Після Америки 14-річний юнак заявив:
— Мамуся, терміново шукай мені репетитора з англійської. Соромно, мам! Я розумів майже все, що мені американці говорили, а от відповісти міг далеко не завжди!
Невеличке щастя на кухні
Олександр Лупаїн у останні свої роки мовби поспішав жити: поїздки у села до родичів, екскурсії, рибалки, родинні обіди…
Ярослав ті події чудово пам`ятає. А одного дня заявив Оксані, що бажає навчитися готувати такі ж смачні блюда, якими пригощав тато. Й тепер, коли син приїздить з ліцею на вихідні та порається біля плити на кухні, мама щаслива…
