Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
У свої 52 мати загиблого добровольця Людмила Менюк пішла служити у підрозділ, де воював її син. Вона стала першою жінкою в українському війську, якій довірили відповідальну «чоловічу» посаду – начальника бронетанкової служби.
– Мати завжди повинна бути прикладом для своїх дітей, нехай навіть дорослих, нехай навіть тих, які поклали своє життя за Батьківщину, – ділиться Людмила. – Я пішла служити передусім заради свого Станіслава, заради того, що він не встиг, заради його товаришів… Гадаю, син мною пишався б. Тут кожен із хлопців – мій син. Кожна дівчинка – моя дочка. Уявляєте, скільки в мене дітей? Є дуже мужні й героїчні, є спокійні, а є вредні… Серед друзів сина значно простіше переживати його втрату…
За словами жінки, батальйон «Айдар» став для неї другою родиною, де ледь не всі називають її мамою. Та для Людмили було важливо й те, щоб її признали як професіонала військової справи.
– Потрібно було зробити вдвічі більше та вдвічі краще, ніж чоловікові, щоб мене признали як фахівця. Не скажу, що було просто. Все-таки танки, БМП, БТРи – це не те, чим я займалась усе життя. Я починала службу на посаді діловода на другій лінії оборони. Менше ніж за рік стала головним сержантом штурмової роти. Це вже передова, стратегія, тактика війни, застосування зброї… Згодом командир запропонував стати начальником бронетанкової служби. Каже: «Мальво», ти тільки не відмовляйся одразу…» Знайти фахівця було непросто, адже батальйон не має місця постійної дислокації, ми завжди на колесах, чи то передова, чи то полігон… Це важко, не кожен погодиться…
Про своє рішення піти служити жінка не пошкодувала ні на хвилину. Каже: на фронті помолодшала душею.
– Розповідає якось побратим про проблеми зі своєю матір’ю. Каже, що і те вона не розуміє, і те… Я запитую: «А скільки їй років?» А він у відповідь: «Та вже в літах – 45». Я й кажу: «Які ще літа? Я на десять років старша, мені – 55». А він: «Мальво», ну ти ж не порівнюй. Ти – боєць!»
Понад чотири роки служби в бойовому батальйоні вдарили по здоров’ю – контузія, часткова втрата слуху, зору… Два місяці тому жінка повернулася до мирного життя. Та щиро каже: спокій їй і не сниться.
– Під час служби я вступила до університету, тож тепер паралельно навчаюсь у магістратурі, пишу роботу на тему «Особливості соціальної роботи з військовослужбовцями-учасниками бойових дій». Продовжує функціонувати правозахисна організація солдатських матерів «Мальва», ініціатором створення якої була я. Є багато фізичної роботи вдома, адже будинок тривалий час був сиротою. Та й про побратимів не забуваю, постійно спілкуюсь… А щойно будуть зняті карантинні обмеження, поїдемо до батальйону. Це ж родина!
