Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Відповідно до Указу Президента України № 168 від 06.05.2020 року трьом бригадам Збройних сил України присвоєні почесні найменування. Серед славетних історичних імен, які тепер носитимуть 53-тя, 54-та механізовані та 59-та мотопіхотна бригади, ім’я генерала УНР Якова Гандзюка не так відоме широкому загалу. Хоча дуже символічно, що саме цей видатний військовий діяч віднині буде духовним символом 59-ї окремої мотопіхотної бригади, яка була створена у 2014 році на початку російсько-української війни.
Яків Гандзюк був серед перших захисників незалежної України в часи визвольної боротьби 1917–1921 років. Він не тільки стояв біля витоків створення української армії, але й очолив наше військо в боротьбі проти більшовиків. Саме завдяки багатому військовому досвіду, знанням і організаторським здібностям генерала Гандзюка вдалося успішно протистояти московським загарбникам.
Яків Гандзюк народився 1873 року в Подільській губернії в селянській сім’ї відставного бомбардира. 1896 року, після закінчення з відзнакою Одеського піхотного юнкерського училища, здобув звання підпоручика. Російсько-японську війну 1904—1905 рр. закінчив штабскапітаном із трьома медалями й орденами Св. Анни IV і III ступеня, Св. Георгія та «За хоробрість».
Першу світову війну Яків Гандзюк починав у чині підполковника. До 1918 року був двічі поранений, чотири рази контужений, нагороджений орденами Св. Станіслава I-II ступеня з мечами, Св. Володимира і французькою медаллю «Мілітер». За скупими рядками перерахованих нагород архіви розповідають про дійсно героїчні історії і вчинки цього мужнього чоловіка. У 1915 році Гандзюк на Карпатській ділянці фронту стримував австро-німецькі війська, які форсували річку Стрипу. І коли скінчилися снаряди в артилерії, вже поранений полковник підвівся першим з окопів і повів за собою Самарський полк у багнетну контратаку, проти якої противник не зміг встояти. Або коли під час взяття висот «Дикс Лавні» у Галичині Гандзюк підняв дивізію, що було завагалася, вихопив із піхов шаблю і першим кинувся на німецькі окопи, захопивши одна за одною три лінії…
У 1917 році Яків Гандзюк досягає вершини своєї військової кар’єри — отримує звання генерал-майора й очолює 104-ту піхотну дивізію. Пізніше, не без участі генерала, вона стане українізованою — Першою Українською дивізією у складі 1-го Українського корпусу під командуванням генерала Павла Скоропадського — майбутнього очільника і гетьмана Української Держави. Після проголошення Центральною Радою державності України, єдиною, по суті, боєздатною силою УНР, що могла захистити її, був лише згаданий корпус. Після виходу Скоропадського у відставку, у грудні 1917 року, обіймає посаду командира цього з’єднання. Частини корпусу утримували Здолбунів, Рівне, Шепетівку.
Під час боїв генерал був завжди на найбільш важких ділянках фронту. Це йому належать слова: «На війні бувають моменти, коли необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем буде противник». І незабаром ці слова він підтвердив подвигом. Коли Гандзюк, дізнавшись про наближення до Києва зі сходу більшовицьких військ Муравйова, 25 січня 1918 року виїхав зі штабу корпусу в Білій Церкві, щоб організувати оборону столиці, не припускав, що урядові заклади в паніці вже втекли звідти. Внаслідок цього його автомобіль, у якому також їхали начальник штабу генерал Сафонов і ад’ютант, полковник Гаєвський, біля міста став легкою здобиччю матроської застави. Генералів доставили в Київ до червоного главкому Муравйова, який особисто очолював військовий трибунал. Усім трьом офіцерам запропонували вступити до Червоної армії, і всі троє відмовилися. Генералів розстрілювали в сутінках, а потім по-звірячому добивали багнетами. На тілі Гандзюка було виявлено 12 багнетних ран.
Історію роблять особистості. Життя і смерть генерала Гандзюка – це наочний приклад для захисників України, як треба діяти, щоб ворог завжди знав: за нашу Незалежність ми будемо битися до кінця.
