Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Свій бойовий шлях 41-річний киянин Олег Семенченко розпочав на початку 2014 року, коли його призвали за мобілізацією.
Про це повідомляє АрміяInform.
За освітою він айтівець, інженер телекомунікаційних систем і мереж. Мав престижну та високооплачувану роботу, був начальником відділу одного зі столичних підприємств. Попри це, чоловік твердо вирішив для себе – зобов’язаний захищати країну. Дружині важко було зрозуміти вибір чоловіка, вона боялася за нього та їхніх маленьких дітей. Усвідомивши, що Олега не переконати, вона благословила його, провела до збірного пункту та щоденно молилася, щоб Господь оберігав коханого.
– Я, як і багато моїх товаришів, розумів, що це війна й триватиме вона не один місяць. Та сумління не дозволяло нам ховатися за спини інших. Грошове забезпечення в Збройних Силах тоді, коли я почав служити, було в рази меншим, ніж я отримував на гражданці. Але мене це не лякало. Я залишив сім’ї певні заощадження, тож знав, що вони мають, за що жити. Дружина й маленькі донечки, Поліні тоді був рік, а Варі – два, – для мене були не перепоною, а стимулом. Я мав кого захищати, – розповів Олег.
Свого часу, в середині 90-х, Олег Семенченко проходив строкову військову службу в Криму, в авіаційній частині в Бельбеку. Служив він сумлінно, швидко завоював авторитет у командування, тому був призначений заступником командира взводу, а додому повернувся у званні сержанта. Тож ази армійської служби та навики володіння зброєю йому були добре знайомі.
Знову повернувшись до армії та пройшовши випробування війною, чоловік вирішив залишитися на службі. До того ж здібності сержанта оцінили командири. Згодом Семенченко пройшов навчання на курсах лідерства офіцерського складу при Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Нині він лейтенант, заступник командира роти механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
За плечима в Олега не одне бойове відрядження. Разом зі своїм підрозділом він боронив українську землю на Світлодарській дузі, в Зайцевому, Старогнатівці та Золотому. Та найважчими вважає перебування на Авдіївській промці.
– Тими днями, наприкінці 2016-го й у першій половині 2017 року, ми зазнали втрат, тривали дуже запеклі бої. Ворог перебував близько, всю територію поряд з нами повністю прострілювали та засипали мінами та гранатами. Кожен день на промці був дуже напружений. У нас були як поранені, так і загиблі, але такого духу військового братерства я ніколи не бачив. Ми тоді постійно підбадьорювали одне одного та спільно витримали все. Тепер я з усмішкою згадую речі, які когось, напевно б, налякали до нестями. Тут, на війні, я знайшов друзів, яких не забуду ніколи. Наразі зі мною служить мій побратим, бойовий товариш, з яким ми познайомилися ще на початку війни. Він, як і я, завжди готовий у разі потреби підставити своє плече. В цивільному житті таких друзів, я знаю, дуже важко знайти, – поділився спогадами Олег.
