Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Майор медичної служби Тетяна Грідчіна вирушила на Донбас у квітні 2014 року, майже відразу після оголошення початку Антитерористичної операції. В ті дні диверсанти Гіркіна-Стрєлкова, прикриваючись популістськими гаслами та обіцянками, вже ласо шматували Донбас, усе більше й більше розкручуючи російський маховик насильства проти України.
Невеликий лікарський підрозділ, який сформували з-поміж військових медиків Харківського військового шпиталю, прикріпили до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, що однією з перших узяла на себе удар російських загарбників.
— Ми навіть не знали, куди саме їдемо — все трималося у повній секретності, — пригадує Тетяна. — Прибули до Черкаського, що на Дніпропетровщині, а наступного дня нас вертольотом доставили у Донецьку область під Амвросіївку, неподалік від українсько-російського кордону.
У ті дні, пройшовши десятки кілометрів польовими дорогами повз населені пункти з недружнім місцевим населенням, десантники взяли під контроль кілька прикордонних селищ і закріпилися на їхніх околицях. У розпорядженні військових медиків була «апешка» — перев’язувальний автомобіль, у якому вони надавали бійцям необхідну допомогу.
— Спочатку в нас було більше звичайних хворих. Весна — ночі прохолодні, хлопці спали в наметах просто на землі, тож зверталися переважно із застудами чи бронхітами, — розповідає військовий лікар. — Згодом, коли почалися інтенсивні обстріли, з’явилися перші поранені та розуміння справжньої війни, яка триватиме довго.
Евакуації поранених тоді ще не було, найближчі шпиталі — у Дніпрі та Харкові, за кілька сотень кілометрів, тому часто за допомогою доводилося звертатися до цивільних колег з районної лікарні в Амвросіївці. Попри те, що дехто з них мав відверто проросійські погляди, у допомозі пораненим українським бійцям вони не відмовляли.
— Чітко визначеної лінії фронту тоді ще не було. Передова для нашого батальйону була з усіх боків, — пригадує Тетяна. — Ворожі блокпости виростали то там, то тут, немов гриби. Ми своєю «швидкою» проносилися польовими дорогами, часто не розбираючи, де свої, а де чужі. Тоді до військових медиків противник ставився з більшою повагою й нас не займали.
— Дуже швидко ми відчули брак медикаментів, — ділиться спогадами Тетяна. — Старі запаси закінчувалися, поповнити їх було проблемою — сполучення з «великою землею» практично відсутнє, ворог почав збивати українські вертольоти, тому тоді вони вже майже не літали. Доводилося перевдягатися в цивільне та йти купувати все необхідне в аптеці.
Надавали військові лікарі допомогу й місцевому населенню.
— До нас приїздили з усіх навколишніх сіл. Звичайно, ми намагалися допомогти всім, паралельно пояснюючи людям, одурманеним російською пропагандою, що ми приїхали сюди, аби захищати Україну, а не вбивати їх. Утім, виїжджаючи до районного центру, погрози від місцевих ми почали чути дедалі частіше, — з гіркотою говорить Тетяна Феліксівна.
У ті дні лікарсько-сестринська бригада військових медиків урятувала не одне життя українських воїнів.
— Пам’ятаю солдата з Дніпропетровщини. Зовсім дитина, рано втратив батьків і його виховувала бабуся. Він дуже за неї переживав, — пригадує Тетяна. — Коли до нас нарешті прилетів вертоліт і ми змогли відправити його до шпиталю, всі дуже раділи за нього. Але вже за кілька тижнів я побачила його ім’я серед загиблих — у збитому російською диверсійною групою Іл-76 поблизу Луганського аеропорту.
Військовий медик розповідає, що тоді ні вона, ні її колеги втоми майже не відчували, хоча перебували на ногах майже цілодобово. Попри часті обстріли, агресивність і погрози місцевих, лікарі робили свою роботу, рятуючи життя захисників України.
— Поруч з нашими бійцями завжди відчували себе захищеними, — говорить Тетяна. — Страх прийшов лише тоді, коли ми повернулися додому. Саме тут я відчула його за себе, за своїх дітей. За те, що війна може прийти й у моє рідне місто. І я надзвичайно вдячна всім нашим захисникам, які зупинили російську агресію та продовжують її стримувати, не пускаючи до наших домівок.
Сьогодні підполковник медичної служби Тетяна Грідчіна продовжує службу у відділенні невідкладної медичної допомоги Військово-медичного клінічного центру Північного регіону. За шість років неоголошеної війни через цей лікувальний заклад пройшло понад 26 тисяч українських воїнів і життя багатьох з них врятоване саме її руками.
У Тетяни Феліксівни велика сім’я — дві доньки, двоє онуків. Старший навчається у ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, готується через рік вступати до військового вишу.
— У моїй родині військовим був лише мій дідусь, який загинув ще у роки Другої світової війни, — говорить Тетяна. — Приємно, що саме я стала прикладом для свого внука, який вирішив пов’язати своє життя з армією. Втім, сподіваюся, що на його долю ніколи не випаде воювати на рідній землі.
Сьогодні Збройні Сили України реалізували правильний удар по окупанту в Джанкої, по аеродрому.
Президент США Джо Байден запевнив, що негайно підпише законопроєкти спікера Палати представників США Майка Джонсона про допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню після його схвалення Конгресом.
Ухвалений у першому читанні законопроєкт про залучення засуджених до захисту України в лавах ЗСУ передбачає обов’язкову згоду не лише самих засуджених, а й командирів частин, де будуть створені такі окремі спеціальні підрозділи.
Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-лейтенант Олександр Павлюк показав ефективну роботу підрозділів Сухопутних військ.
Командувач Військово-Морських Сил ЗС України віцеадмірал Олексій Неїжпапа зустрівся із заступником генсека з морських і водних справ Міністерства клімату Естонії Каупо Ленеранда, під час якої обговорив посилення технічних можливостей ВМС ЗСУ.
Спікер Палати представників Майк Джонсон опублікував текст ініціативи фінансування допомоги Україні, який можуть схвалити вже цієї суботи, 20 квітня.
Захищаємо світ
від 20100 до 120000 грн
Луцьк, Волинська область
Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…