Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
– Що таке бути «фартовим» кожен з мого батальйону відчув уже не один раз, – усміхаючись та показуючи на велику вирву просто посеред окопу каже Святослав Шушман – командир одного зі спостережних пунктів батальйону, що несе службу поблизу Павлополя.
Кілька слів про окопні «принади»
– Кілька метрів не добіг. Розігнався допомогти хлопцям відповісти на обстріл противника, раптом попереду – вибух. Міна потрапила в самісінький окоп. Ледве встиг до землі притиснутися, – розповідає Святослав.
Того ранку наша пресгрупа приїхала знімати їхні позиції після півторагодинного обстрілу. Великі вирви, посічені стінки шанців, залізні осколки… 43 «прильоти» із 82-міліметрових мінометів. А перед тим майже тиждень щоранку по 15–25 мін різного калібру, кулеметні черги, постріли гранатометів…
– Для когось на мирній землі – ці цифри – черговий військовий звіт, суха статистика «спокійної фази війни». Проте для моїх хлопців – це щоденні «гарячі» будні, гра в «рулетку» на фарт. Хтозна, кому цього разу пощастить… – каже Святослав.
Та цього разу пощастило і йому, і всім тим, довкола кого ще кілька годин тому літали й розривалися міни та свистіли кулі.
Він, на перший погляд, веселий і безтурботний хлопець, після обстрілу жартує й розмовляє на буденні теми, пригощає кавою і пишається гарно укріпленими позиціями… Проте, він добре знає, яка насправді небезпека чекає на них щодня та яка ціна цієї війни.
Що таке відчути на собі ворожий обстріл і вижити, бачити, як просто на очах падають поранені друзі, долати «принади» життя на позиціях забудь-якої погоди і пори року, військовий знає ще з Кримського. Понад пів року його батальйон загартовувала там одна з найгарячіших ділянок фронту. Нині їм знов випало тримати доволі непросту позицію неподалік Павлополя.
– Після Кримського зрозумів, що кожен у нашому батальйоні – народжений у сорочці. Ми вистояли, хоча було дуже важко. Тому сюди йшли на спокійнішу позицію, не таку вже й відому жорсткими боями та обстрілами. Проте нам, як завжди, «щастить» на гарячі ділянки оборони. Сумно тут не буває жодного дня, – каже Святослав.
За словами хлопців, з першого тижня, як тільки вони заїхали, противник «привітав» їх шквальним обстрілом. Після чого всі зрозуміли – легко тут не буде.
– Зима, холод… 5:30 ранку. Я ще глянув на годинник. Чую – летять. Бойовики били прицільно, попередньо скоригувавши вогонь безпілотниками. 22 прильоти мін калібру 82 мм. Міни розривали окопи, потрапляли в бліндажі. Ми одразу зібралися й дали адекватну відповідь. Обстріл припинився. Я видихнув: на щастя, усі мої живі й неушкоджені, – каже боєць.
Стоятиму, поки вороги не підуть, або поки їх не винесуть звідси
У цьому батальйоні Святослав служить уже другий рік. Підписав контракт узимку 2019-го. Відсвяткував з родиною новорічні свята й пішов воювати.
Потрапив у гірсько-штурмову бригаду, де служив його товариш з Рахова. Далі – навчання на полігоні. І одразу – передова.
І хоча вся його родина була проти такого рішення чоловіка: брати крутили біля скроні й запрошували поїхати краще разом на заробітки за кордон, дружина не прийняла вибору і не стала чекати його з війни, навіть мати переконувала, що не варто їхати на далекий Донбас, бо там «жах якийсь твориться», та він твердо вирішив їхати.
– Набридло спостерігати збоку за тим, що відбувається на Донбасі. Ворог має врешті зрозуміти: це не його територія і не треба сюди лізти, – каже військовий.
Та зазначає, що прийшов як громадянин виконати свій обов’язок, тож зупинятися не збирається.
– Стоятиму, поки вороги не підуть, або поки їх не винесуть звідси, – жартує Святослав.
Нині він щодня несе службу в районі, де до позицій ворога близько 500 метрів. Спостерігає. Та щиро радіє, що має за честь служити із сучасними героями цієї війни.
– Колектив у нас просто супер. Кожен на своєму місці й добре знає справу і обов’язок. Ми розуміємо один одного без слів, – каже Святослав.
За кожного бійця переживає, як за рідного брата. Щодня змушує дотримуватися заходів безпеки: бронежилет, шолом, зброя напоготові. Адже ворог близько, і розслаблятися не можна, бо ціна кожної помилки – надто дорога. Саме такі правила, окрім «фарту», колись допомогли вижити йому і, він переконаний, збережуть життя його побратимам.
– Попри те, що у нас «бойові дії низької інтенсивності», як їх називають, люди продовжують гинути. Кілька днів тому на сусідніх позиціях загинув молодий лейтенант з нашої бригади. Куля снайпера… Це велика втрата для нас і горе для родини, – каже Святослав.
Тож, хоч і пізнавши військову «романтику» на передовій, здобувши хороших товаришів та згуртовану команду, військовий все таки мріє про мир. Хоче повернути спокійне життя кожному, до кого прийшла війна. І обійняти трирічну донечку, яку назвав – Вікторією, а отже – перемогою!
