Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
«Коли йшли в атаку на ворога, Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили…» Такими захопливими спогадами поділився про Харитину Пекарчук (у дівоцтві – Тіна Ізбицька) один із її побратимів по загону Запорозька Січ. Хорунжа Армії УНР Пекарчук – перша жінка, яка отримала українську державну нагороду в ХХ ст. Це жетон ордена «Залізного хреста» № 1 і Хрест Симона Петлюри.
Одна із засновниць сімферопольської «Просвіти», Харитина Пекарчук була полькою за походженням. Народилася в Криму, у заможній родині землевласників. На сезонних роботах в Ізбицьких працювали українці. Тож Харитина з дитинства перейнялася любов’ю до всього українського. Як вона сама писала пізніше, «полюбила всім серцем Батьківщину – Україну». Після Лютневої революції 1917-го разом із чоловіком і учасниками «Просвіти» взялася за українізацію трьох запасних полків російської армії, розташованих у Сімферополі. Було організовано український хор та аматорський гурток. Улаштовували літературні вечори. Разом із кримськими татарами видавали газету.
14 січня 1918 року… Того дня у Сімферополі влаштували різню збільшовичені севастопольські портові робітники. Довідавшись, що її хочуть арештувати, Харитина втекла на Полтавщину, та згодом, уже навесні, її схопили у Кременчуці.
Тіну щоночі викликали на допит і вимагали видати українців, яких знала. Ставили під стінку в пивниці й бахкали з пістолетів, імітуючи розстріл. В одну з ночей, коли її знову мали ставити під стінку, в місто увійшли союзні на той час українцям німецькі війська. Вони звільнили з ув’язнення всіх політичних арештантів.
У військо вирішила піти, щоб довести, «що між українцями є також патріотки, які будуть боротись за свій край зі зброєю в руках». Військову службу розпочала в полку імені Івана Богуна. Не раз їй доводилося з рушницею в руках брати участь у боях проти більшовиків.
На станції Бірзула (нині місто Подільськ на Одещині) Харитина Пекарчук, не маючи в підпорядкуванні жодного лікаря та з кваліфікацією лише сестри-жалібниці, сформувала санітарний потяг Південно-Західного фронту Армії УНР. «Доводилось воювати за кожний вагон, – згадувала вона. – Гарні вагони мали лише штаби. Та все-таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Тяжка то була праця, – не було медикаментів, перев’язувального матеріалу, фахового персоналу. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись, знову братись за перев’язки і обхід хворих. Не маючи ліків, робила порошки із соди і, даючи хворим, казала, що вони поможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я попрацювала кілька місяців…»
Невдовзі Тіна очолила санітарний потяг загону «Запорозька Січ» отамана Юхима Божка. Перехворіла на тиф, у бою з більшовиками поранена в ногу, із денікінцями – у живіт. Взяла участь і в неймовірно тяжкому Першому зимовому поході Армії УНР. За цей похід нагороджена орденом Української Народної Республіки «Залізний хрест», єдиним бойовим орденом Армії УНР.
У травні 1920 року Тіну тяжко контузило. «Мене послано з донесенням до штабу, – згадувала вона, – більшовицька артилерія почала бити по мені, вибух мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я прикрощів…»
Після цього майже до самого відступу на територію польської держави Тіна вже не могла працювати, бо ліва сторона її тіла ніби змертвіла…
Померла видатна українська діячка у березні 1973-го у ФРН.
