Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
В одному з підрозділів бригади, що обороняє Мар’їнку, служать друзі, які разом уклали контракт, перейшовши до ЗС України з добровольчого батальйону. Доля одного з них, якого іноді дражнять «Януковичем» за його ім’я та по батькові — Віктор Федорович, складна й водночас типова для українського захисника й патріота.
Сьогодні Віктору Цехместруку двадцять вісім. Коли ж розпочалися події Революції Гідності, йому не було й двадцяти двох. Тоді за плечима хлопця була строкова служба у «Десні» командиром відділення й досвід роботи охоронцем. Щойно почав вирувати Майдан, Віктор звільнився з нічного клубу та доєднався до протестувальників.
Усе починалося з Майдану…
— Жили просто неба, згодом — у наметах, — згадує вчорашній революціонер. — У бочках палили багаття й так чином грілися. Ну і грілися, звичайно, коли йшли стіною проти стіни озброєних «беркутів».
Від неминучої смерті Віктора врятував випадок. Простоявши на Майдані всю зиму, буквально за день до масових розстрілів дізнався, що повністю закриють рух автобусів і він не потрапить додому. А до родини хлопець збирався давно. Тож, користуючись нагодою, виїхав зі столиці й про криваві події розстрілу Небесної Сотні дізнався вже з новин…
Удома, у Доманівці, що на Миколаївщині, юнак теж довго не всидів. Щойно Росія анексувала Крим і почалися бойові дії на Сході, не чекаючи повістки пішов до військкомату. Служити Вікторові випало у зенітній ракетній бригаді Повітряних Сил на Херсонщині.
— Мене це не дуже влаштовувало, бо я хотів воювати. А воювати міг лише в піхоті чи ПДВ, — каже солдат. — Тож вирішив чекати найпершої нагоди перевестися…
І вона трапилася — одного дня підрозділ вишикували й командир сказав, що потрібно 20 добровольців для підвищення кваліфікації у навчальному центрі Сухопутних військ. Віктор Цехместрук став одним з них і вдруге потрапив до «Десни».
У рідній частині солдат провів три місяці, й хоча всіх відряджених запевняли в тому, що після навчання їх повернуть до зенітної ракетної бригади, сталося все достатньо прогнозовано — наступним місцем служби для них стала піхота.
«До дембеля не довоював 7 днів…»
Воювати Вікторові довелося у славній 30-й окремій механізованій бригаді. З нею в чотирнадцятому й на початку п’ятнадцятого року солдат пройшов фронтовими шляхами охопленого війною Донбасу. Воював у різних районах, а останній бій у складі цієї частини прийняв під Дебальцевим. 12 лютого відтоді є другим днем народження Віктора Цехместрука.
— Ми тоді тримали дорогу поблизу села Логвинове, по якій наші хлопці виходили, — розповідає Віктор. — Зайшли на зачистку села. Нас було осіб по п’ять за кожною з трьох БМП — взводом зайшли. Раптом бачимо — метрах у 150 попереду людей 20 стоїть. У нашій формі, з жовтими стрічками. Це вже потім побачили роздягнених наших «двохсотих»…
Знявши з загиблих українців однострої, росіяни заманювали наших піхотинців у пастку. Махали їм руками, кличучи до себе. Коли бойові машини, а за ними піхота, наблизилися, вони по кілька чоловіків почали заходити на подвір’я найближчої хати, а метрів за 10–15 відкрили вогонь. Спочатку по головній та останній БМП. Неподалік на узбіччі стояла українська вантажівка з боєприпасами — по ній влучили з реактивного гранатомета. Розпочався стрілецький бій. У наших полетіли гранати…
Віктор з Андрієм Браухом — 23-річним веселим хлопчиною з того ж взводу — сховався за підбитою БМП. Ворог відкрив вогонь по вцілілих з мінометів. Щохвилини щось вибухало в кузові підпаленої вантажівки. І тут — потужний вибух й осколки полетіли на хлопців…
— Майже всі осколки взяв на себе Андрій, — гірко зітхає Віктор. — Мені дістався один — перебив сухожилля на лівій руці…
Попри поранення, Віктор продовжив бій. Автомат у запалі бою після вибуху БК він утратив, тож підібрав російський кулемет, з нього й вів вогонь по противнику. Згодом йому вартувало великих зусиль довести, що він не військовий злочинець, а насправді мав поважні причини втрати озброєння. Минуло кілька місяців, і солдатові довелося розшукати двох свідків, які підтвердили: так, автомат утратив через вибух і поранення.
— Хлопці зробили мені гарячий укол і перебинтували… Після цього ми ще відстрілювалися, а під вечір, коли хвилин на 15 стало тихо, зібралися разом і відійшли. Вже без техніки. «Бехи» на той момент уже були спалені…
Відхід виявився своєчасним, бо ворог припинив стрілянину виключно через те, що почав стискати кільце навколо вцілілих бійців.
Вирвалися в поле. Росіяни почали стріляти по них з кулеметів. Потім — міномети… Хлопці укрилися за пагорбом. Щойно обстріл вщух — продовжили рух.
Раптом попереду — білий прапор. Українці йшли колоною, чоловіків 15 їх було. А спереду — бойовики, 12 осіб. Усі вони — молоді пацани, в основному з місцевих. Найстаршому було 26 років, але це був кадровий російський офіцер. Очевидно, ворог переоцінив наші можливості й кількісний склад, адже група підняла руки вгору й здалася в полон.
Продовжили рух уже з полоненими. Ніяк не вдавалося зв’язатися зі своїми. Коли зв’язок установили, попросили вислати за ними БМП.
Невдовзі хлопців зустріла БМП-2. Зв’язаних полонених завантажили одного на другого у десантний відсік, самі, включаючи поранених, вмостилися зверху, на броню.
На найближчому українському блокпосту Віктора пересадили з броні у санітарне авто й повезли до лікарні. На цьому його війна, здавалося, була завершена: не довоювавши тиждень до мобілізації, він дістав поранення і з району проведення АТО повертався вже скаліченим. Але — живим!
Як воювати, будучи інвалідом?
У лікарні тодішнього Артемівська подивилися його руку й сказали, що нічого зробити не зможуть. Повезли до Харкова.
Там, у Військово-медичному клінічному центрі Північного регіону, пораненого солдата спершу вимили, зробили знімок, перев’язали й наступного дня літаком відправили до столиці.
— Лікарка Ніна Джамалівна тоді сказала: «Готуйся до операцій. Їх буде щонайменше п’ять. І не дивуйся, якщо, прокинувшись після наркозу, в тебе буде на кілька пальців менше…» — згадує Віктор.
Так і сталося — 5 операцій. Хоча потрібна була ще одна, шоста, але її так і не зробили. Після місяця лікування у Головному військово-медичному клінічному центрі Віктора перевели до Одеси, ближче до його малої батьківщини. Тоді солдата вже демобілізували, тож попереду були тривала реабілітація, оформлення інвалідності й цивільне життя.
— В Одеському шпиталі з руки повитягали шпиці, мали ще з таза брати шматок кістки й вставляти в кисть — туди, де її розтрощив осколок. Але я й сам бачив: тоді там стільки поранених було, що не до мене. Тож вирішив їхати додому…
Після реабілітації Віктора визнали інвалідом третьої групи. Як згадує молодий чоловік, більшість часу доводилося проводити у лікарнях — відлежав, збирає документи на перекомісію, потім — знову шпиталь і так по колу…
Ставши офіційно інвалідом, уже не солдат, а молодий ветеран розумів: у військо його не візьмуть. «Але ж є добробати!» — вирішив він.
Саме тоді в одному з добровольчих батальйонів УДА воювали його земляки. Як згодом, уже в добробаті, з’ясувалося: з Доманівки й району тут перебувало майже півтора десятка осіб!
Так, уже будучи ветераном і демобілізованим солдатом Збройних Сил України, Віктор Цехместрук став добровольцем. Воював у Мар’їнці.
У добровольців, розповідає хлопець, графіки ротацій свої. Відвоював місяць чи два — і додому на кілька тижнів. Город засадити чи навпаки зібрати врожай, з сім’єю побути. Втім, більшість — хлопці молоді, неодружені, тож додому не поспішали. Та коли командир бачив, що боєць морально втомився, сам відправляв такого на базу відпочити.
Так «Віктор Федорович» воював у добровольчому батальйоні вісімнадцятий і дев’ятнадцятий роки. А потім лікарі вирішили, що він достатньо одужав й інвалідність з нього зняли. Віктор одразу ж уклав контракт із командиром частини, яка тоді зайшла до Мар’їнки. До того ж не один, а з побратимом і земляком. Відтоді вчорашні добровольці воюють у тому ж місті, але трохи далі від своїх колишніх позицій. І вже в статусі офіційних військовослужбовців.
Як розповідає командир, воює солдат Цехместрук справно. Видно, що бойовий досвід у нього чималий. Хлопці поважають Віктора й знають: він не підведе. Хоч у підрозділі він трохи менше ніж три місяці, по всьому відчувається — вояк він бувалий. З ним хоч у розвідку, хоч у рукопашну!
