Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
«Доки дозволяє здоров’я, мушу вклонятися і віддавати шану тим, хто загинув у страшних нацистських таборах»
Наприкінці січня Ігор Маліцький, попри свій вельми поважний вік, узяв участь у заходах пам’яті з нагоди 75-ї річниці звільнення концтабору смерті «Аушвіц-Біркенау» біля польського міста Освенцим.
«Дякую всім, хто віддав честь мільйонам загублених душ дітей, жінок і взагалі людей всього світу», – написав Ігор Маліцький у соцмережі.
Якось під час нашої зустрічі в Києві запитав Ігоря Федоровича, що дають йому ці поїздки в місця колишніх концтаборів.
– Попри всі нелюдські катування, я вижив, і ось цю жагу до життя демонструю людям, які мене оточують, – відповів Маліцький. – Своєю присутністю у місцях нацистських злочинів я засвідчую, що людина за будь-яких обставин повинна залишатися людиною. І доки дозволяє здоров’я, мушу вклонятися й віддавати шану тим, хто загинув у цих страшних таборах. Мої поїздки на меморіальні заходи давно не мають статусу приватних. Я представляю Україну, яка чи не найбільше постраждала в часи гітлерівської навали. І нині моя Батьківщина теж потерпає від агресії, тепер уже східного сусіда.
Ігор Федорович розповів, як у січні 1942-го шістнадцятирічним юнаком вивозив на санчатах поранену маму, майора медичної служби з Харкова, де їй залишатися було небезпечно. Місяць і дванадцять днів тривав перехід у глибокому снігу й через замерзлий Дніпро в село під Чигирин до баби й діда. У селі окупанти кілька разів намагалися відправити хлопця до Німеччини, та він щоразу тікав. Нарешті вдалися до шантажу, пригрозивши спалити хату, якщо Ігор добровільно не прийде на відправлення.
Разом із військовополоненими Маліцького в закритому вагоні повезли у Німеччину. Та дорогою, зробивши у підлозі дірку, на території Австрії йому з товаришем вдалося втекти. Пішки дійшли Чехословаччини, де їх арештували.
– Так я потрапив у свій перший концтабір в Терезіні, – розповідав Маліцький. – Потім з одним поляком, з яким я зустрівся через 70 років під час меморіальних заходів, нас доправили до табору з написом на воротах «Робота робить вільним» – Освенцим, або німецькою Аушвіц. Нас примушували копати величезні рви, в які скидали численні людські трупи й залізничні шпали. Все це спалювали.
У концтаборі над багатьма в’язнями проводили досліди. Німецький дантист Менгеле без наркозу видалив Маліцькому всі зуби, намагаючись потім приживити. Українця врятував Федір Громов, який жував брукву і таким чином годував, порятувавши від голоду.
– Якось почув дитячий плач, – ділився спогадами Ігор Федорович. – Підходжу і бачу серед купи трупів живу дитину. Беру на руки і вона, відчувши тепло мого тіла, замовкає. Думаю, віднесу наглядачеві, може передасть її на волю. Та краще б я цього не робив. Той схопив немовля за ногу і вдарив об землю…
Коли радянська армія увійшла у Польщу, Маліцького разом з іншими в’язнями з Освенцима евакуювали до Австрії, де знаходилася інша нацистська фабрика смерті – концтабір Маутгаузен, і його філія Лінц-3.
У ніч з 2 на 3 лютого 1945 року в бараку № 20 Маутгаузена, який йменували «бараком смерті», повстали близько 560 в’язнів, з яких вирвалось 419 осіб, близько сотні загинуло одразу за межами – дехто впав від виснаження, деяких убив кулеметний вогонь.
– Коли дізналися, що нас мають розстріляти у штольні, теж організували повстання, – розповів Маліцький. – Роззброїли охорону, захопили табір і звільнили всіх в’язнів, серед яких були німці, французи, чехи, італійці. Невеличкою групою вирушили у бік Відня, знищивши дорогою зенітну обслугу. Невдовзі пощастило вийти на наших танкістів. Важко передати ті почуття, які мене охопили. Я плакав…
За словами Ігоря Федоровича, концтабори відняли у нього кілька молодих років, але не саму молодість. Він ніколи не втрачав любові до життя, своєї професії та роботи з людьми.
