Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Учора минуло 5 років із дня закінчення боїв під Дебальцевим. Відхід наших частин — операція, якій немає аналогів у сучасній військової історії.
Бійці й командири 128-ї окремої гірничо-штурмової Закарпатської бригади, які винесли на собі основний тягар тих боїв, нещодавно зібралися в столичному «Ветеран-хабі», аби згадати події п’ятирічної давності.
Тоді вони не дивилися смерті в обличчя, а навпаки. У боях за Дебальцеве загинули понад сто синів України, сотні зазнали поранень. Але українські військові вкотре виявилися сильнішими за смерть і міцнішими за сталь.
— Дебальцівська операція стоїть кісткою в горлі російським пропагандистам та їхньому командуванню. Вона показала, що Збройні Сили нашої держави здатні не просто дати відсіч противнику, а й зірвати всі його наступальні плани. Адже ніхто не знає, чим би все закінчилося, якби ми не вистояли, — сказав заступник командира бригади полковник Євген Бондар.
На Дебальцівську операцію сьогодні вішають ярлики — «котел», «невдала дія» тощо. Насправді, вона вже ввійшла в підручники з військового мистецтва. Цей досвід вивчають, розбирають по хвилинах і секундах. Вона дала військам віру у свої сили.
Колишній комбриг, Герой України полковник Сергій Собко врочисто вручив учасникам тих боїв нагрудні знаки «Срібний едельвейс». Семеро побратимів, на жаль, нагороджені посмертно.
«Докторе, я думав: я тебе вб’ю!» — сказав після операції врятований поранений
Про те, як за життя наших захисників боролися військові медики, написав хірург Олександр Данилюк у своїй книзі «Ті, що стомилися боятися». Вчора в книгарні «Є» відбулася її презентація.
Під час тих боїв чоловік залишився єдиним лікарем-хірургом медичної роти 128-ї бригади.
У переповненій залі книгарні під час виступу автора панувала тиша. Він говорив звичайними словами про надзвичайні речі. Про те, як у бліндажі під щільним вогнем з колегами-медиками майже десять діб оперували поранених.
З 9 по 18 лютого Олександр провів 95 операцій в умовах, у яких хірурги не працювали навіть у Другу світову. В ямі, з запахом землі, крові, поту та дезрозчину, під вогнем ворожих артилеристів, під розривами снарядів і мінометних мін. Нині лікар називає ті дії «Окопною хірургією ХХІ століття».
Один із врятованих бійців Олександр Тарасюк («Чебурашка») переніс майже чотиригодинну операцію без наркозу — осколок зламав ребро й пройшов у черевну порожнину. Єдиний шанс на порятунок — хірургічне втручання на місці. І лікар ним скористався. Коли поранений отямився, сказав: «Я все відчував, кожен дотик, кожен надріз! Док, тоді я хотів тебе вбити!»
На жаль, далеко не всі з врятованих воїнів вижили — машини з пораненими підривалися на мінах, їх обстрілював противник. Водії КрАЗ Андрій і Сергій згадують: «Було дуже просто — їдемо. Один танк вистрілив — недоліт. Другий — переліт. Так і проскочили».
Такі історії можна прочитати у книзі. Оскільки видання благодійне, всі кошти з його продажу підуть на допомогу пораненим.
За свої подвиги Олександр Данилюк нагороджений відзнакою «Народний Герой України».
Після повернення з вогневого фронту Данилюк пішов, за його словами, «на бюрократичний фронт». Його тоді запросила Уляна Супрун. Олександр з усмішкою говорить: «Увесь час я пручався. Як кожен лікар-хірург, ненавиджу всю цю марудну писанину. Але згодом Уляна мене переконала, сказавши, що займатися медициною повинні ті люди, в яких є такий практичний досвід».
— Наведу приклад: завдяки нашій роботі вдалося знизити рівень смертності від інфарктів на 14 %. А це сотні збережених життів, — наголосив Олександр Данилюк.
