Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Вони познайомились у 2015-му у військовому госпіталі. Ірина з подругами-волонтерками тоді відвідували воїнів, що перебували там на лікуванні. Дмитро після поранення і контузії був практично безпорадним, закритим для спілкування, внутрішньо спустошеним і зневіреним молодим хлопцем.
Бої за Дебальцеве та перші поранення
…У січні 2015-го у складі 40-го батальйону «Кривбас» Дмитро прибув у Дебальцеве й потрапив на опорний пункт «Зеніт», а згодом на «Мойшу». Бійці опинилися у самому пеклі – безперервні бої і сильні морози. А ще катастрофічна нестача боєприпасів. Їх по єдиній дорозі, яку прострілював ворог, не могли в необхідній кількості доставити до захисників Дебальцевого. Під час масованого обстрілу позицій російською артилерією, Дмитро зазнав дві контузії й осколкове поранення голови.
На пропозиції ворога здатись українські бійці відповіли вогнем. Але згодом, коли закінчились набої й полягло чимало побратимів, опинившись у повному оточенні, командир роти, щоб врятувати людей, наказав скласти зброю…
Близько місяця Дмитро з товаришами пробули в неволі «казаків». На хлопця – вихідця з Криму та власне, як і на інших воїнів, чинився шалений психологічний тиск і фізичне насилля. Та на щастя, через місяць їх обміняли на полонених бойовиків.
У важкому психологічному стані в травні 2015-го Дмитро потрапив до шпиталю на Хмельниччині. Саме там і познайомився з Іриною. Тоді відбулось щось незрозуміле для сторонніх очей, а насправді між ними виникло світле і сильне почуття, яке згодом поєднало цих двох молодих людей.
А далі розпочались непрості дні випробувань. Дмитра перевели для подальшого лікування спочатку в інший госпіталь, а згодом у Пущу Водицю. Ірина була з коханим, приїздила, підтримувала, допомагала боротися з недугою і як психолог за освітою сповна розуміла й усвідомлювала відповідальність, яку взяла на свої тендітні плечі. Саме ласка, турбота і любов Ірини дали сили Дмитру піднятися та знову взяти до рук зброю.
Батьки не розділили поглядів проукраїнського кримчанина
…Дмитро Ольховик, а саме так звати нашого героя, попри молодий вік, пройшов та пережив таке, що іншому на три життя вистачить.
Він народився та проживав в одному з сіл Красноперекопського району Криму. Хлопець не розділяв ідеї «руського миру» і підлого захоплення півострова. Його війна розпочалася ще на площі біля міської ради Сімферополя під час мітингу за цілісність української держави, який організовували кримські патріоти. Він був серед активних його учасників і провів під стінами міськради не один день, беручи участь у сутичках з прихильниками Росії.
Повернувшись додому, Дмитро не знайшов підтримки своїх переконань у найближчих людей – батьків. Так званий референдум лише підтвердив полярність поглядів. Боротися чи опустити руки? Змиритися з тим, що відбувається, патріотично налаштований юнак не міг. Лише бабуся підтримала онука.
А далі був залізничний вокзал і перший-ліпший поїзд на останні кошти. Так Дмитро потрапив у Дніпродзержинськ (нині Кам’янське) Дніпропетровської області. Без рідні, знайомих і засобів існування він зустрів небайдужих людей, які опікувались переселенцями з Криму. Активісти надали притулок, а згодом влаштували на роботу на металургійний комбінат. У червні 2014-го Дмитра призвали до лав ЗСУ і він потрапив на підготовку до Навчального центру «Десна», а згодом у 40-й батальйон «Кривбас». І в складі цього підрозділу пройшов пекло боїв за Дебальцеве…
Знову передова, поранення та справжнє кохання
…Після лікування на Хмельниччині Дмитро знову потрапив на передову. На цей раз у складі іншого батальйону – під Горлівку. В одному з боїв зазнав ще однієї контузії й поранення. А далі знову госпіталі – Дніпро та Київ. Сильні головні болі після контузій і поранень давалися взнаки. Навіть молодий організм має певний ресурс…
Медкомісія не дозволила Дмитру продовжувати службу у війську, йому встановили 3 групу інвалідності. І знову весь час поруч була Ірина – його віра, надія та любов, надійна опора й підтримка. І коли мова заходить про неї, Дмитро наче змінюється, його очі стають лагідними, і трішки тремтить голос.
Наразі хлопець поступово адаптується до цивільного життя та спільно з коханою створюють сім’ю. Вони разом уже чотири роки, підтримують одне одного, разом по лікарнях і госпіталях…
У наслідок численних контузій у Дмитра серйозні проблеми зі здоров’ям. А війна продовжує переслідувати у снах.
Через рік хлопцю призначили 2 групу інвалідності. Молодятам купили квартиру і згодом вони розпочали маленький власний бізнес. Їхню смачну «Піцу від ветерана» знають у всьому місті. Тож тепер вони працюють, кохають і підтримують одне одного.
Звісно Дмитру бракує родинної підтримки, адже з батьками він утратив зв’язок. Але з щирістю та теплотою хлопець говорить про батьків Ірини, які прийняли його у свою сім’ю як рідного.
