У військовій частині наголошують, що важливим є не лише формальне повернення військовослужбовців до лав Збройних Сил, а реальне відновлення в системі, яке дозволить бійцям приступити до виконання завдань…
Цього дня, 100 років тому народився Левкович Василь Михайлович (1920–2012), український військовий діяч, останній полковник Української повстанської армії, командир воєнної округи «Буг». Він був людиною, що творила історію боротьби за українську державність. За командиром «Вороним» стоять сотні тисяч відомих та безіменних, котрі зробили вибір на користь небезпечного шляху до свободи, щоб вирвати цей примарний шанс у майбутнього, навіть не для себе, а для наступних поколінь.
Полковник УПА Василь Левкович був останнім із тих людей, хто за життя був нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги УПА 2-го класу. За всю історію Золотим хрестом нагороджено 72 особи (40 — 1-го класу; 32 — 2-го класу). Більшість із них невідомі, оскільки нагорода присвоювалася лише за упівськими псевдонімами, але не вручалася для збереження конспірації.
Про присвоєння Золотого хреста стало відомо після того, як у розсекречених архівах СБУ віднайшли копію наказу Української Головної Визвольної Ради № 1/46 від 15 березня 1946 року про удостоєння Василя Левковича цієї нагороди. Повторне нагородження відбулося на урочистому засіданні Львівської обласної ради 5 березня 2008 року. Нагороду виготовлено за кошти благодійників.
Протягом 1943 – 1946 років в УПА В. Левкович пройшов усі рівні військової кар’єри від чотового до командира Воєнної округи «Буг», територіальної одиниці Групи «Захід». У середині березня 1943-го Левкович прийшов в УПА не сам – привів із собою 60 озброєних колишніх працівників української поліції, з яких сформували дві чоти, командиром яких став «Вороний». Того ж місяця відбулося й бойове хрещення загону: переможний бій проти німецького гарнізону. І так у боях з місяця в місяць – проти німецьких окупантів, червоних та польських партизанів. У червні 1943 року Левкович, будучи сотенним, бере участь у бою проти відділу Армії Крайової у с. Гута Степанська. Загалом Левкович брав участь у десятках боїв, більшість з яких – переможні. Під час одного з них зазнав поранення у плече.
У безвихідних умовах він і знищував повстанські документи, котрі могли дати ворогові інформацію про структури українського визвольного руху – псевдо, плани, таємні місця тощо. Інформацію, яка стала б зброєю в руках чекістів. Командир Воєнної округи, котрий відповідав за життя своїх людей, рятував не себе, а інших. Навіть коли він не мав часу знищити всі документи, намагався винести їх.
17 грудня 1946 року чекісти оточили його криївку, звідки витягли отруєного димом командира. Слідство тривало близько року, Левкович був ув’язнений у тюрмі «на Лонцького» у Львові та слідчій в’язниці МГБ у Києві на Короленка (тепер Володимирська).
22 липня 1947-го Військовий трибунал Київської області засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Він повністю відсидів строк покарання і звільнений з Дубравного табору 7 грудня 1971 року.
Навіть вийшовши на волю, продовжив боротьбу з радянською владою, вимагаючи перегляду вироку і визнання його військовополоненим, а не злочинцем. До здобуття незалежності України не визнавав себе громадянином СРСР, узявши паспорт лише незалежної України. Помер у Львові 13 грудня 2012 року на світанку.
https://www.youtube.com/watch?v=sTqQBeU_ivI
