Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
Бої навколо опорного пункту «Станіслав» 128-ї гірсько-піхотної бригади, розташованого в селищі Рідкодуб Донецької області, розпочалися наприкінці січня. Для посилення сил туди був направлений екіпаж командира роти 1-го батальйону 17-ї танкової бригади старшого лейтенанта Олександра Константинова. На той момент це був єдиний боєготовий танк на опорному пункті. Першого лютого позицію атакували російські «панцирі».
– Спочатку я вдарив по ворожому танку осколково-фугасним снарядом, знявши з нього динамічний захист. Бачу — стоїть, повертається баштою й шукає звідки по ньому вдарили. Ми сховалися за підбитим танком. Вискочили, поцілили вдруге вже кумулятивним снарядом. Танк спалахнув, мов феєрверк, у ньому здетонував боєзапас. І тут на нас виїжджає другий танк. По ньому відкрили вогонь піхотинці 128-ї бригади. Очевидно, потрапили з CПГ, бо машина зупинилася. Вдарили ми і по ній — вона загорілася і вибухнула. Після бою почався артобстріл, під час якого поранило нашого навідника, — розповідає Константинов.
Слід згадати, що тоді тривали запеклі бої на інших опорниках — «Саша», де зусиллями двох екіпажів Сергія Федосенка й Максима Мирошниченка відбито напад чисельної диверсійно-розвідувальної групи росіян, та «Дзига», де в бою загинув екіпаж Олексія Осташівського.
Тоді бойовики шукали слабке місце в обороні Дебальцівського виступу і прагнули одним ударом оточити наші війська й зрізати цей «клин».
… Кілька днів пройшли в перестрілках і обстрілах. Під час одного з таких обстрілів загинув командир одного з танків Олексій Селищев…
6 лютого почалися бої безпосередньо в Рідкодубі — бойовики проникли у житлові квартали. Бійцям 30-ї, 128-ї бригад і одному з підрозділів Нацгвардії поставили завдання — вибити противника з населеного пункту. (Докладніше ми розповімо про це у наступному матеріалі Дебальцівської хроніки).
О 10-й ранку екіпаж Олександра Константинова на своєму танку «Ластівка» почав бій. Екіпаж укомплектували так: місце навідника зайняв Константинов, командиром був заступник з роботи з особовим складом старший лейтенант Олексій Вакульчук, за важелями сидів сержант В’ячеслав Парахін…
Бій був жорстоким, конвеєр спорожнів швидко, але коридор пробивали впевнено. Піхота йшла за танком, зачищаючи будинки. Незабаром закінчилися патрони до кулеметів.
Тоді вирішили — трощити сховки ворога. Башту відвернули назад і В’ячеслав Парахін почав атакувати місця, де ховалися бойовики. У цей час у башту потрапила граната РПГ. Від пострілу загинув Олексій Вакульчук. Це було перше влучання. Від другого система вийшла з ладу, але танк витримав і Парахін вивів машину із бою.
– Почувши по рації, що командир «Ластівки» загинув, чомусь одразу подумав про Олексія. Не хотів вірити, але, на жаль, мій друг загинув. Ми допомогли вибратися з машини пораненому і контуженому Константинову. Він зазнав численних поранень обличчя, голови, рук, опіки другого ступеня. Завантажили його у БМП і встигли евакуювати, — згадує учасник того бою, майор Олег Яковенко.
Люк механіка-водія на «Ластівці» вщент завалило уламками будинків, глиною та цеглою. Його довелося розгрібати, аби В’ячеслав Парахін зміг вибратися. Стало зрозуміло: сил для штурму забракло, і втримати Рідкодуб – неможливо. Тоді Олег Яковенко вирішив відійти під прикриттям вогню мінометників 30-ї бригади на єдиному вцілілому танку, де вмістилося близько п’ятдесяти бійців.
Відстрілюючись з усіх видів зброї, аби не дати ворожим гранатометникам вести прицільний вогонь, наші рушили на Дебальцеве. Невдовзі танк дістав ще одне влучення і заглох — завести його вже не вдалося. Подальший шлях наші воїни виконали частково пішки, украй знесилених солдатів підвезли на броні бійці 30-ї бригади.
