Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Попри сильний мороз, 1 лютого 2017-го понад три тисячі киян, військових, ветеранів АТО прощалися на Майдані Незалежності із сімома воїнами 72-ї окремої механізованої бригади, які загинули 29 січня внаслідок бойових дій в Авдіївській промзоні.
Того ж дня одному з полеглих, який командував штурмом надзвичайно важливого для бригади в тактичному сенсі «Алмазу», капітану Андрієві Кизилу, указом Президента країни посмертно присвоєно звання Героя України.
У ніч на 29 січня під Авдіївкою розпочалося серйозне загострення бойових дій. Обстрілюючи українців, бойовики почали застосовувати освітлювальні міни. Що стало ознакою того, що противник незабаром перейде до атаки.
Такої відчайдушної атаки українців вороги не очікували. Її результатом стало знищення близько 20 бойовиків. Кизило ж наказав негайно зайняти кругову оборону.
Командування механізованого батальйону вирішило запобігти цьому, висунувши вперед дві групи наших воїнів. Андрій очолив штурмову групу з дев’яти вояків, які мали захопити частину ворожих укріплень і перешкодити непомітному просуванню противника. Вже на підході до тих позицій група Андрія зіткнулася з двома десятками бойовиків, які рухалися назустріч, та зав’язала з ними бій. Загін «Орла» (позивний Андрія Кизила) змусив ворога відступити.
Утім, оговтавшись, бойовики відкрили по українцях, які перебували на відкритій місцевості, мінометний вогонь. Аби вберегти життя хлопців, «Орел» прийняв єдино правильне рішення: йти в атаку на опорний пункт противника. Такої відчайдушності бойовики не очікували. Результатом атаки стало знищення близько 20-ти найманців, а одного взяли в полон. Кизило наказав негайно закріпитися на захопленому ворожому ВОПі та зайняти кругову оборону.
Противник удався до ще однієї безуспішної атаки на українців. А потім почав «крити» відчайдухів з мінометів.
— Бойовики розносили цей ВОП на друзки. Та й окопи там були неглибокі, по коліна. Одна міна залетіла просто в окопчик, де були ми, — згадує учасник бою Рустам Бабешко. — Власне вибуху не почув. Може тому, що мене вже трохи контузило. За хвилину отямився, озирнувся. На правому боці весь одяг розірвало осколками, але не поранило. Кинувся до «Орла», який лежав поряд, відтяг в укриття. Зняв з нього бронік, а на лівому боці — рана завбільшки з п’ятак. Шансів вижити в Андрія не було: осколок уразив серце. За ту добу загинули й інші наші побратими…
Колишній підлеглий Андрія Сергій за позивним «Гоша» додає:
— Кизило був нашим командиром. Ні я, ні мої друзі ніколи не замислювалися над тим, скільки йому років. А виявилося — лише 23… А ми його завжди сприймали, як набагато старшого наставника…
Відбитий «Алмаз» у батальйоні перейменували на «Орел» — за бойовим псевдо командира. І «Орел» надовго став справжньою кісткою в горлянці ворога…
