У 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка чекають на готових повернутися після СЗЧ і гарантують справедливе людяне відношення. Про це розповів…
Перші враження від Дебальцевого чоловік описував, немов початок фільму жахів… Небо вкрили важкі сірі хмари, сірість охопила всю понівечену місцевість, а прохолодний вітер і краплі дощу, який щойно випав, тільки посилили гнітючу атмосферу, в яку потрапив підрозділ піхотинців 169-го навчального центру під орудою підполковника Сергія Семещенка на позивний «Парус». Для молодого комбата і його побратимів той період війни став серйозним випробуванням.
Їх було 27
Саме стільки налічував підрозділ, з яким командир прибув у Дебальцеве пізньої осені 2014-го. Його взвод складався з мобілізованих і контрактників. Вік воїнів різний – від 20 до 55 років. Однак доволі швидко Сергій зміг згуртувати з них колектив побратимів і повів за собою.
Дорога із спустошеного донбаського містечка до передових позицій нашої оборони для деснянських піхотинців була нелегкою. На хлопців чекали найвіддаленіші «опорники-нулі» – на той час наш форпост у боях за Дебальцеве. Воїнам довелося прориватись через територію, контрольовану ворогом.
…Сергій зиркнув у вікно машини і побачив, як за 300 метрів розриваються ворожі снаряди. За кілька секунд вдарили і по нашій колоні. Та командир не розгубився. Він наказав водіям продовжувати рух, а кулеметникам — дати відповідь по лісосмузі, звідки вівся обстріл. Його підлеглі не підвели й змусили противника припинити вогонь. Те зіткнення стало бойовим хрещенням його підрозділу на Донбасі. З боєм взвод дістався позиції під оригінальною назвою «Панама».
Там українські воїни зазнавали щоденних ворожих обстрілів. Найбільше дошкуляла артилерія. Втім, до небезпеки наші звикли швидко. А воювати вчилися на ходу. І непогано. Ворог відчув це на власній шкурі та броні.
На війні – особлива інтуїція
Кажуть, добре розвинена інтуїція притаманна лише жіночій половині людства. Проте, спілкуючись з Сергієм, склалося враження, що на війні своя «інтуїція» є в кожного командира, яку офіцер жартівливо називає «чуйкою». Однак гумор зникає одразу, тільки-но мова заходить про випадок, коли командирське відчуття небезпеки врятувало Сергія і його бойових побратимів. Один із грудневих днів 2014-го залишився у спогадах Семещенка надовго…
Якось українські військові з сусідніх підрозділів доставили деснянцям акумулятори для танків та БМП. Щоб не «засвітитися» перед окупантом, розвантаження почали на замаскованій ділянці неподалік «Панами». Раптом командир почув підозрілий звук з боку ворожих позицій. За секунду він скомандував: «Усім в укриття!» Одразу ж на наших воїнів полетіли міни…
– Під ногами здригалася земля. Я наказав підлеглим відкрити вогонь у відповідь, що мої кулеметники і зробили. Ми з офіцером-танкістом, який підвіз допомогу, останніми кинулися в бліндаж. Поруч із укриттям побратим послизнувся й упав на примерзлу землю. І от поблизу добре укріпленого бліндажа розірвався снаряд… Я кинувся на допомогу товаришу. Схопив його за ногу і щосили потяг у наш бункер. Дякувати Богу, танкіста не зачепили осколки, офіцер не постраждав, – згадує Сергій Семещенко. – Мої бійці блискавично вдарили по ворожих цілях. Крізь легкий туман, що лягав на землю, виднілися клуби чорного диму. За кілька хвилин обстріл припинився. Зі спостережного посту повідомили: група вцілілих ворожих мінометників відступила. Провокація окупантів дістала гідну відповідь. Офіцер, якого врятував, потиснув мені руку. Ми обидва подякували Всевишньому, що вберіг наші життя… Оглядаючи після бою господарство, не вірив власним очам. Навколо все було у вирвах, з яких стирчали уламки «стодвадцятих» мін…
Стріляй. Будь козаком!
Ситуація поблизу Дебальцевого загострювалася щодня. Небезпека наростала. Ворог промацував українські позиції досить прицільно. У такій напрузі відсвяткували Новий рік і Різдво. Деснянські піхотинці регулярно відбивали атаки противника, не здавалися, мужньо й упевнено утримували «Панаму». Гасло «Боронити рідну землю до кінця!» стало для кожного святим обов’язком.
Одним із найважчих днів на передовій для «Паруса» і його підлеглих видалося 10 січня 2015-го. Тоді російсько-окупаційні війська знову обстріляли деснянців, провівши розвідку боєм. Ватажки бойовиків, які діяли під керівництвом кураторів, переслідували мету – обстріляти «укрів», атакувати їх групами піхоти з флангів, вибити із займаних позицій. Із радіоперехоплень стало зрозуміло: наступатимуть всіма силами!
– Пускай вперед все, что у тебя есть! – командував хрипким голосом один із ворожих керманичів. – Они не смогут устоять! А если будут упираться – живьём возьмем. Пусть знают…гы-гы…
Запрацювали зенітні установки й міномети «Васильок» противника. Кулі та міни пронеслися над українськими опорниками, немов буревій. Стрілянина не вщухала. Підлеглі підполковника Семещенка прийняли кількагодинний бій, яким він вправно керував. Та пекельна доба здалася цілою вічністю…
– Ми гідно відповідали. Утім, була напруга, гуркіт, страх… Усе це впливало і на моїх хлопців. Із уст стомленого бійця чую: «Командире! Може відступимо?» «Ти що, соколе? У мирні краї, зібрався? – питаю вояка. – Стріляй. Будь козаком! Там, де ворог – там наша земля!» Вдалося його підбадьорити, підтримати словом, заспокоїти, – говорить співрозмовник. – Раптом отримую інформацію про ворожі «Гради». Вийшов на зв’язок з артилеристами і попросив допомоги. Гармаші з Дівичок не відмовили. Минуло кілька хвилин – і їхня «арта» вже була на рубежах висоти-блокпосту «Гостра Могила». По вогневих точках окупантів ударили перші залпи… Бій тривав понад годину. Позиції бойовиків знищили. Згодом розвідка доповіла: днів зо три найманці вивозили з позицій трупи поплічників…
Мине кілька діб, і спікери «ДНР» та російські ЗМІ згадають 10 січня. Брехливі горлопани кремлівської пропаганди назвуть цю дату «днем большой победы» під Дебальцево. «Укрокаратели понесли потери на «Панаме»: 20 трьохсотих и 12 двохсотих…» – «голосили» стрічки Первого, LifeNews, Оплота. Переглянувши той сюжет, Сергій Семещенко лише посміхнувся і подякував побратимам за філігранну роботу!
– Хлопці, окупант нас кілька днів уже хоронить. Що ж, це добра прикмета. Значить, житимемо довго і щасливо. Я в це вірю! Молодці! – сказав тоді бойовий офіцер.
…Позицію «Панама» наші хлопці утримували до початку організованого виходу українських військ із Дебальцевого. Разом із командиром додому живими повернулися усі його підлеглі. Хлопці й нині впевнені: «У бою ворог «Панаму» не захопив. Все одно вона буде наша! Адже Україна переможе!» Більшість цих воїнів й досі служать. Підполковник Сергій Семещенко став комбатом механізованого полку. Війна за Україну назавжди залишиться у спогадах відчайдушного офіцера, а його бойовий досвід і вміння захищати рідну землю є прикладом для багатьох майбутніх поколінь.
