Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Сержант 13-го мотопіхотного батальйону Олег Покотило взимку 2015 року брав участь у боях за Вуглегірськ, Дебальцеве, Зайцеве. В інтерв’ю нашому кореспондентові він розповів про ті трагічні події.
Нині Олег Павлович проживає в смт Верхнячка Христинівського району Черкащини. У 2003 році закінчив Кримський агротехнічний університет, здобув фах агронома. Строкову службу проходив на території АР Крим як командир відділення.
– Олеже, розкажіть, як ви потрапили на війну, як готувалися до зіткнення з ворогом?
– 1 вересня 2014-го прибув до райвійськкомату і пройшов медкомісію. Мене і ще чотирьох односельчан направили до Гончарівського навчального центру, де ми пройшли повний курс вогневої підготовки. Там здобув нову військову спеціальність – оператор ПТРК «Фагот». Допідготовка відбулася на полігоні в Дівичках, де ми вправлялися у стрільбі з цих комплексів. Щоправда, стріляти довелось небагато, адже, як мені відомо, одна ракета коштує $4000. Всього я тоді зробив чотири постріли.
Невдовзі наш мотопіхотний батальйон відправили в район АТО. До речі, хоча місце дислокації підрозділу було вкрай важливо зберегти в таємниці, чомусь напередодні один дуже відомий політик, тодішній народний депутат України, незрозуміло для чого повідомив про час виїзду і місце нашого прибуття. Кращого подарунку ворогу важко уявити…
– Ви були в Дебальцевому. Що особливо вкарбувалось у пам’ять з тих трагічних днів?
– 13 січня наша колона на старих вантажівках, які тягнули одна одну на причепах і часто виходили з ладу, прибула в селище Луганське Донецької області. На позиціях змінили 40-й батальйон, а другу роту направили в Дебальцеве. Оскільки ми були протитанковим підрозділом, то наш батальйон постійно перекидали на підтримку різних бригад – 54-ї, 58-ї, 128-ї.
Під час важких боїв під Вуглегірськом ми втратили до 40% особового складу. А перший бій я прийняв у районі шахти Булавінської. Цей район постійно піддавався потужному артилерійському вогню. Коли почнеться обстріл, ми дізнавалися за поведінкою пса, що пристав до нас. Тільки той починав ховатись, ми розуміли: зараз ворог почне «насипати»… Одну з чергових атак росіяни підтримали силами 10 танків. У тому бою захисники 128-ї бригади за 5 хвилин знищили 4 танки, ворог не витримав і повернув на Логвинове.
15 лютого отримали наказ виїхати в Дебальцеве. Вже за два дні, оскільки кругом тривав безлад, зв’язку з командуванням не було, командир 128-ї бригади взяв на себе відповідальність та вирішив виходити з цього населеного пункту. Всі підрозділи змішалися, почали створювати колону з техніки. Щойно вирушили, першу машину нашого батальйону, ГАЗ-66, майже одразу уразив вогнем противник.
Оскільки всі авто були переповнені й не спинялися, ми йшли пішки. Невдовзі нас на борт підібрали танкісти. Встигли проїхати приблизно з кілометр, як закінчилось пальне. Тож довелося залишити танк, закинувши у башту дві гранати, і знову продовжити піший похід.
Усього в нашому загоні налічувалось приблизно 120 осіб з різних підрозділів… Вирушили на Миронівку, до якої було десь двадцять кілометрів. Пересувалися низинами. Я йшов і молився, у декого починали здавати нерви, вони викидали БК, гранати, бронежилети. Один боєць викинув все, що в нього було, піднявся на висотку, але його одразу вбив снайпер…
Як тільки противник бачив групу з 20-30-ти осіб, миттю відкривав щільний мінометний вогонь. Коли лунав гарматний постріл, я одразу падав у сніг. Якось відчув, що сил встати вже немає, але таки через «не можу» підвівся. Жодного патрона, гранати, ВОГу я не викинув, бо здаватися і потрапляти в полон не збирався. Зрештою, настільки знесилів, що відстав від наших і лишився сам. Я тримав у руках гранату і розумів, що нікому не потрібен, на очах від втоми сіла пелена. Навіть не знав, що до Миронівки залишилось не більше кілометра…
От вийшов на дорогу, і зненацька з боку Дебальцевого з’явилася одинока вантажівка. Авто зупинилося біля мене. За кермом сидів Сергій Швачка з нашого батальйону, який підносив мені ракети до ПТРК. Я почув: «Олежка, це ти? Бігом сідай». Підбігаю ззаду і бачу: машина переповнена. Кажу: «хлопці, візьміть», а мені у відповідь – «сержант, місця нема. У нас чотири 300-х і двоє 200-х». Я відійшов від машини й крикнув Сергію: «Їдь, мені немає місця!» Він вискочив із кабіни й підбіг до кузова. Каже: «Хлопці, це сержант з мого батальйону, машина з нашого підрозділу, і що, я вас взяв, а свого сержанта залишу? Не поїде ніхто або поїдуть усі!» Примітно, що все відбувалося під обстрілом, бо ворог вогню не припиняв. Не встиг я і ноги підняти, як мене, одягнутого в бронежилет і з повним боєкомплектом та зброєю, миттю затягли в кузов. Після Дебальцевого наш підрозділ перекинули на опорний пункт під Зайцеве, де ми продовжили боронити рідну землю.
У Національній гвардії України прокоментували історію з поїздкою у потязі службового собаки Ермі, яка викликала бурхливі обговорення у соцмережах.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки Олександр Завітневич повідомив, що потрібно зробити, щоб система рекрутингу набула подальшого поширення.
Ув’язнення отримали бойовики, які намагались «прорвати» оборону ЗСУ під Роботиним.
П’ять російських авіаційних ракет типу «повітря — земля», що не спрацювали під час запуску, виявили і знищили співробітники відділу вибухотехнічної служби поліції Сумської області.
Біля стели на в'їзді в Донецьку область були підняті прапори тих бригад, батальйонів і підрозділів Сил оборони, які боронять Донеччину від російського окупанта.
Окупаційні війська скинули на центр міста Миколаївка Донецької області 4 універсальні міжвидові плануючі боєприпаси «УМПБ-Д30СМ».
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…