Здається, що є спільного між надсучасними дронами та тракторцями? Тим більше — коли їх розділяє практично ціла епоха технічного прогресу — понад сто років. Виявляється, що така…
Сержант 13-го мотопіхотного батальйону Олег Покотило взимку 2015 року брав участь у боях за Вуглегірськ, Дебальцеве, Зайцеве. В інтерв’ю нашому кореспондентові він розповів про ті трагічні події.
Нині Олег Павлович проживає в смт Верхнячка Христинівського району Черкащини. У 2003 році закінчив Кримський агротехнічний університет, здобув фах агронома. Строкову службу проходив на території АР Крим як командир відділення.
– Олеже, розкажіть, як ви потрапили на війну, як готувалися до зіткнення з ворогом?
– 1 вересня 2014-го прибув до райвійськкомату і пройшов медкомісію. Мене і ще чотирьох односельчан направили до Гончарівського навчального центру, де ми пройшли повний курс вогневої підготовки. Там здобув нову військову спеціальність – оператор ПТРК «Фагот». Допідготовка відбулася на полігоні в Дівичках, де ми вправлялися у стрільбі з цих комплексів. Щоправда, стріляти довелось небагато, адже, як мені відомо, одна ракета коштує $4000. Всього я тоді зробив чотири постріли.
Невдовзі наш мотопіхотний батальйон відправили в район АТО. До речі, хоча місце дислокації підрозділу було вкрай важливо зберегти в таємниці, чомусь напередодні один дуже відомий політик, тодішній народний депутат України, незрозуміло для чого повідомив про час виїзду і місце нашого прибуття. Кращого подарунку ворогу важко уявити…
– Ви були в Дебальцевому. Що особливо вкарбувалось у пам’ять з тих трагічних днів?
– 13 січня наша колона на старих вантажівках, які тягнули одна одну на причепах і часто виходили з ладу, прибула в селище Луганське Донецької області. На позиціях змінили 40-й батальйон, а другу роту направили в Дебальцеве. Оскільки ми були протитанковим підрозділом, то наш батальйон постійно перекидали на підтримку різних бригад – 54-ї, 58-ї, 128-ї.
Під час важких боїв під Вуглегірськом ми втратили до 40% особового складу. А перший бій я прийняв у районі шахти Булавінської. Цей район постійно піддавався потужному артилерійському вогню. Коли почнеться обстріл, ми дізнавалися за поведінкою пса, що пристав до нас. Тільки той починав ховатись, ми розуміли: зараз ворог почне «насипати»… Одну з чергових атак росіяни підтримали силами 10 танків. У тому бою захисники 128-ї бригади за 5 хвилин знищили 4 танки, ворог не витримав і повернув на Логвинове.
15 лютого отримали наказ виїхати в Дебальцеве. Вже за два дні, оскільки кругом тривав безлад, зв’язку з командуванням не було, командир 128-ї бригади взяв на себе відповідальність та вирішив виходити з цього населеного пункту. Всі підрозділи змішалися, почали створювати колону з техніки. Щойно вирушили, першу машину нашого батальйону, ГАЗ-66, майже одразу уразив вогнем противник.
Оскільки всі авто були переповнені й не спинялися, ми йшли пішки. Невдовзі нас на борт підібрали танкісти. Встигли проїхати приблизно з кілометр, як закінчилось пальне. Тож довелося залишити танк, закинувши у башту дві гранати, і знову продовжити піший похід.
Усього в нашому загоні налічувалось приблизно 120 осіб з різних підрозділів… Вирушили на Миронівку, до якої було десь двадцять кілометрів. Пересувалися низинами. Я йшов і молився, у декого починали здавати нерви, вони викидали БК, гранати, бронежилети. Один боєць викинув все, що в нього було, піднявся на висотку, але його одразу вбив снайпер…
Як тільки противник бачив групу з 20-30-ти осіб, миттю відкривав щільний мінометний вогонь. Коли лунав гарматний постріл, я одразу падав у сніг. Якось відчув, що сил встати вже немає, але таки через «не можу» підвівся. Жодного патрона, гранати, ВОГу я не викинув, бо здаватися і потрапляти в полон не збирався. Зрештою, настільки знесилів, що відстав від наших і лишився сам. Я тримав у руках гранату і розумів, що нікому не потрібен, на очах від втоми сіла пелена. Навіть не знав, що до Миронівки залишилось не більше кілометра…
От вийшов на дорогу, і зненацька з боку Дебальцевого з’явилася одинока вантажівка. Авто зупинилося біля мене. За кермом сидів Сергій Швачка з нашого батальйону, який підносив мені ракети до ПТРК. Я почув: «Олежка, це ти? Бігом сідай». Підбігаю ззаду і бачу: машина переповнена. Кажу: «хлопці, візьміть», а мені у відповідь – «сержант, місця нема. У нас чотири 300-х і двоє 200-х». Я відійшов від машини й крикнув Сергію: «Їдь, мені немає місця!» Він вискочив із кабіни й підбіг до кузова. Каже: «Хлопці, це сержант з мого батальйону, машина з нашого підрозділу, і що, я вас взяв, а свого сержанта залишу? Не поїде ніхто або поїдуть усі!» Примітно, що все відбувалося під обстрілом, бо ворог вогню не припиняв. Не встиг я і ноги підняти, як мене, одягнутого в бронежилет і з повним боєкомплектом та зброєю, миттю затягли в кузов. Після Дебальцевого наш підрозділ перекинули на опорний пункт під Зайцеве, де ми продовжили боронити рідну землю.
