Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Цей епізод трапився у січні 2015-го, в один з останніх днів звитяжної оборони аеропорту «Донецьк». Російська артилерія і танки прямим наведенням били по терміналах летовища, які захищали «кіборги». Тієї морозної ночі, щоб допомогти побратимам, на виконання бойового завдання вирушила група українських спецпризначенців.
Їх було п’ятеро: троє офіцерів і двоє водіїв авто. Дорога була спокійна, аж раптом пролунало: «Хлопці, дивіться, попереду миготять вогники!» Хто це? Адже тут нікого не повинно бути. За кілька секунд з’ясувалося – це був блокпост бойовиків. Діяти слід було швидко, але обережно. Воїни продовжили рух у напрямку до об’єкта та вирішили знищити ворожу групу…
Січневе випробування
Цю історію розповів капітан 3-го рангу Юрій Літковець після повернення з чергового відрядження з району бойових дій. Своїх поїздок на Донбас офіцер уже й не рахує. Виконав кількадесят спеціальних і розвідувальних операцій на всіх ділянках фронту і в тилу ворога.
…Період напередодні виходу наших військ з донецького аеропорту в січні 2015 року – один з найважчих для його захисників. Летовище перетворилося на справжні руїни. Сюди російсько-терористичні війська підтягнули всі свої сили. Ситуація змінювалася щохвилини, бої тривали безперервно. Скупчення бойовиків було досить великим.
Ворог постійно гатив по «кіборгах» з танків, «Градів», «Ураганів». Не змовкало важке артилерійське озброєння. Водночас з атаками на аеропорт терористи сильно обстрілювали наші укріплення в Авдіївці, Водяному, Тоненькому, Пісках і Опитному, намагаючись зрівняти їх із землею. Однак наша артилерія зривала наміри окупантів. До летовища поступово підходили резерви українських батальйонних тактичних груп задля деблокування хлопців у новому терміналі.
Підрозділ Юрія Літковця був у підпорядкуванні командування, яке закріпилося на «Зеніті». Ця позиція для «денеерівців» виявилася особливо небезпечною, тому ворожі диверсанти регулярно її атакували. Кожен зі штурмів супроводжувався зливою вогню зі зброї різних калібрів. Утім зусилля ворога лишалися марними. На той час наші спецпризначенці не лише добре воювали, а й уміли розгадувати секрети противника. Однак бойове завдання тієї січневої ночі стало справжнім випробуванням, що запам’яталось назавжди.
Свої чи вороги..?
Спецпризначенці вирушили на одну з позицій південно-західніше аеропорту неподалік від села Веселе. Їхнє завдання – вести спостереження й у разі потреби коригувати вогонь нашої артилерії. Проте дорогою все змінилося: хлопцям вказали новий район. Орієнтир – місцеве кладовище, серед українських військових відоме як «цвинтар Мотороли». Звідси бандити «Спарти» обстрілювали новий термінал та наші конвої.
Цю ділянку місцевості нашим хлопцям довелося вивчати ретельно. Втім часу вистачало, щоб оцінити обстановку, визначити маршрут, яким краще пересуватися, та о четвертій ранку бути на місці. Зважаючи на туман і обмежену видимість, Юрій з товаришами вирішили добиратися до цвинтаря не прямою дорогою, а зробити «гачок» – заїхати з тилу.
– Точно за картою ми почали рух на двох джипах, – розповідає Юрій. – Я і товариш з позивним «Глобус» перебували у першому, ще один офіцер на прізвисько «Ганс» розмістився в другому, що їхав позаду. Проїхавши кілька кілометрів з вимкненими фарами, ми побачили полум’я з-під бочок, а також людей, які грілися коло них.
«Свої чи вороги?» – промайнуло в голові Літковця.
– Якщо наші, то завітаємо на куліш, а якщо чужі – помщуся за Крим, за сльози українських матерів, за всю біду, яку принесли на нашу землю, – стиснув кулак Юрій. – Повертатися назад не було сенсу. Ми перебували на відстані 80 метрів, та й автомобілі вже були помічені. «Глобус» по рації попередив «Ганса», аби той готувався: можливо, доведеться працювати по-бойовому. Я наказав водієві продовжувати рух, а наближаючись, увімкнути аварійне світло й двічі блимнути фарами, що той і зробив. Коли у відповідь на перехресті засвітились ліхтарі, ми побачили озброєних бойовиків з білими бинтовими пов’язками на рукавах, які були у них знаками розпізнавання. Зрозумів: будь-яка помилка коштуватиме життя. За лічені секунди ми відкрили вогонь на враження.
У тому бою ми спрацювали добре!
Тоді наші були дуже влучними, діяли злагоджено-бездоганно. Літковець, «Ганс» і «Глобус» вкотре повелися як справжні профі. Перших сім оборонців ворожого блокпоста ліквідували миттєво, вони так і не зрозуміли, що за гості до них навідалися. Від пострілів з ручного протитанкового гранатомета згоріла бойова машина піхоти та її екіпаж.
З допомогою гранат українські воїни знищили ще кількох прихильників «руського міру», які ховалися у зруйнованій будівлі. Одного «ватника» Літковець вирішив брати живцем. Під час перезаряджання автомата він побачив силует ворога, який відкрив вогонь по авто. Юрій двічі вистрілів з пістолета йому в груди. Той впав на землю, проте залишився живим завдяки бронежилету. Коли бойовик отямився, то намагався втекти й, немов скажений собака, крив нашого офіцера лайкою.
Згодом інформацію, надану цим полоненим, використали у проведенні інших успішних операцій.
– З’ясувалося: бойовики прийшли на перехрестя за кілька годин до нас і ще не встигли обладнати мобільний блокпост. Нас прийняли за своїх, бо були впевнені, що тиловою дорогою рухатимуться тільки поплічники, – пригадує співрозмовник. – Дуже швидко зібрали їхні документи, зброю і полоненого. Помітили, що, крім наклейок «ДНР», вони викарбовували на прикладах автоматів позивні – «Бублик», «Морячок» тощо. З часом, переглядаючи аматорське відео про події в донецькому аеропорту, я впізнав саме цих ліквідованих нами «елітних» бійців, які на камеру розповідали про свою міць, обіймалися з покидьком «Гіві», жорстоко ставилися до наших полонених. У тому бою спрацювали добре: ворог отримав по заслугах. Правду кажуть: хто сіє вітер – пожне бурю.
Подяка за врятоване життя
Біля Донецька Юрій Літковець затримався ще на кілька днів. Супроводжував військові колони, які лишали аеропорт, потрапляв під ворожі обстріли. Доводилося і надавати меддопомогу пораненим воїнам. Одного українського бійця, якого ударна хвиля від залпу «Града» викинула з бойової машини, Юрій сам урятував і доставив до медпункту. За кілька днів йому зателефонувала незнайома жінка та сказала: «Не знаю, хто ви, проте дякую від усієї нашої родини за те, що врятували життя моєму чоловіку!»
…За успішну бойову роботу Юрій став кавалером орденів «За мужність» і Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Високі нагороди отримали і його товариші. Вони – герої, які вміють перемагати.
